Життя без прикрасНедільний дзвінок пролунав рівно о дев’ятій ранку. Дмитро, ще сонний, із затерплою після дивана шиєю, рушив до дверей: мабуть, приїхав Степан із напарником. Однак на сходах його зупинив телефон. Дзвонив сам Степан, чоловік Ніни.
— Вибачте, затримуємося. На в’їзді охорона перевіряє документи. Хвилин через десять будемо у вас.
Дмитро залишився на сходинках пояснювати, як дістатися до будинку. Робітників доведеться чекати ще десять хвилин; той, хто вже дзвонив у двері, приїхав не з ними.
Іра спустилася пів години тому. Заради сніданку Андрія Миколайовича та його ранкових пігулок вона встала раніше. Тепер батьки вже гуляли селищем: кардіолог приписав батькові щоранку ходити не менш ніж сорок хвилин, і Людмила Василівна стежила за цим суворіше за будь-який годинник.
Почувши повторний дзвінок, Іра витерла руки й пішла відчиняти. За дверима виявилася висока світловолоса жінка років тридцяти. Бездоганна зачіска, довге пальто кольору пряженого молока, коробка з дорогої кондитерської в руках — її доглянута краса вимагала і часу, і грошей. Гостя оглянула Іру з голови до ніг: домашні штани, старий светр, рушник на плечі.
— Ви до кого? — запитала Іра.
— До Дмитра.
— А ви?
— Його наречена.
— Колишня, — сказав Дмитро, з’являючись за спиною Іри з телефоном у руці.
Марина подивилася на нього, потім на дівчину й знову на нього. На Дмитрові була зім’ята футболка, обличчя лишалося заспаним. Іра стояла біля дверей у домашньому одязі — у неділю, о дев’ятій ранку.
— Зрозуміло, — протягнула Марина. — А мені здавалося, ти весь місяць без мене мучишся.
— Навіщо приїхала?
— Побачила фотографію у твоєї мами. Кухня, пельмені. Під нею: «Два тижні в сина. Щастя». Раз вони вже тут, подумала: може, заради батьків ти погодишся спокійно поговорити? Адже ти їм нічого не розповів, так? Я ж тебе знаю.
— Про наше розставання вони знають. Я сказав.
Це на секунду збило Марину з пантелику. Вона знову повернулася до Іри, і в погляді промайнула злість.
— Тоді це хто?
— Іра.
— Те, що не Дмитро, я й сама бачу. Хто вона тобі?
Іра не відповідала. З’ясовувати стосунки з колишньою нареченою Дмитра їй не належало: договір вимагав удавати кохання перед його батьками, а Марина до них не належала.
— Стривайте… Я вас пам’ятаю, — примружилася Марина. — Біля «Місячного двору» листівки роздавали. Минулого тижня тицьнули мені рекламу суші, я її ще викинула в урну. Так, точно ви. У вас пальто таке — запам’яталося.
Вона голосно, неприємно розсміялася.
— Дмитре, ти серйозно? — продовжила Марина. — Замість мене — оце? Дівчисько з перехрестя? Вирішив мені дошкулити? Підібрав її, щоб перед батьками показати?
Дмитро ступив уперед. Іра спокійно поклала долоню йому на лікоть, наче так вони стояли щодня.
— Заміни не було, — відповіла вона Марині. — Мене взяли на тимчасову роботу. А вас, наскільки я розумію, звільнили назавжди.
Марина розтулила рота, але відповіді не знайшла.
Дмитро розсміявся. Ні вимушеної усмішки, ні спроби бути ввічливим: він притулився до одвірка й реготав, поки Марина залишалася на ґанку з коробкою з кондитерської. Мабуть, так він не сміявся вже пів року.
— Ти хворий, — кинула вона.
Іра ледве стримала усмішку: тиждень тому сама сказала йому ці слова.
— Можливо, — озвався Дмитро, витираючи очі. — Марино, їдь. Розмовляти нам більше нема про що.
У двір заїхав старенький мікроавтобус. Двоє чоловіків у робочих куртках вийшли з інструментами. Марина озирнулася на них, потім знову подивилася на Дмитра.
— Ще пошкодуєш, — тихо сказала вона. — Думаєш, я не здогадалася, що тут відбувається? Ми ще зустрінемося.
Вона пішла до своєї машини біля воріт. Коробку так і не віддала — забрала із собою.
Степан, небагатослівний чоловік років п’ятдесяти, піднявся до гостьової кімнати на другому поверсі. Оглянув кімнату, постукав по стінах.
— Сьогодні знімемо шпалери. Потім треба визначитися, яка вам потрібна гардеробна.
— Визначуся, — пообіцяв Дмитро.
Поруч Іра серйозно кивала, ніби гардеробна була мрією всього її життя. Щойно робітники взялися до справи, вона повела Дмитра на кухню й зачинила за ними двері.
— Дарма я це сказала.
— Ти блискуче відповіла.
— Дмитре, я відкрито сказала їй, що мене найняли.
— Вона почула жарт. Ти на її обличчя дивилася? Нічого вона не зрозуміла.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.