Життя без прикрасУ вівторок о сьомій ранку кухня зустріла його холодним чайником. Зазвичай уже пахло кавою й Іра сперечалася з батьком про те, скільки ложок цукру йому дозволено. Зараз тут не було нікого.
Микола Петрович чекав біля машини.
— Ти вчора її довіз? — запитав Дмитро.
— До під’їзду. Сумку на четвертий поверх підняв. Вона всю дорогу мовчала, Дмитре Андрійовичу. Тільки біля дому попросила: «Передайте йому, нехай більше на вас не кричить».
До офісу Дмитро їхав, дивлячись у вікно. В обід надіслав Ірі п’ятсот тисяч. Через десять хвилин переказ повернувся. Слідом прийшло: «Договір не виконано, гроші не мої».
У відповідь Дмитро надіслав прохання: «Нам треба поговорити». Іра не відповіла.
За вечерею мати майже не торкнулася їжі. Батько намагався розповідати про Італію, про сусіда синьйора Луїджі та його виноградник, але розмова не клеїлася. Потім Андрій Миколайович глянув на годинник, зітхнув і сам пішов по ліки.
— Іра вже принесла б, — сказав він, ні до кого не звертаючись.
Дмитро підвівся з-за столу й зателефонував водієві.
— Миколо, заводь машину.
Квартира Іри була на четвертому поверсі п’ятиповерхівки без ліфта, на околиці. Дмитро піднявся й натиснув на дзвінок. Йому відчинили не одразу. На Ірі був той самий старий светр, у якому вона зустріла Марину недільного ранку. Очі почервоніли.
— Навіщо приїхав?
— Впустиш?
— Ні.
Він кивнув і залишився на сходовому майданчику.
— Я надіслав гроші.
— Знаю. Я повернула.
— Чому?
— У нас було чотирнадцять днів за договором. Я пішла на дванадцятий. І ще: за гроші вдавати твою наречену я більше не буду, Дмитре.
— Саме тому я тут.
Іра насупилася.
— Тоді чого ти хочеш?
Він потягнувся до внутрішньої кишені піджака. Іра напружилася, ніби очікувала побачити конверт або каблучку. Але Дмитро вийняв складену роздруківку фотографії — тієї самої листівки суші-бару, на звороті якої вони підписалися у вівторок, за два тижні до цієї розмови.
— Наш договір. Вважай його остаточно розірваним. — Він склав папір навпіл і прибрав у кишеню. — А тепер я хочу запросити тебе на побачення.
Вона довго дивилася на нього, ніби перевіряючи, чи це не жарт.
— Після двох тижнів життя разом?
— Після дванадцяти днів. Ти сама щойно уточнила.
— Не чіпляйся.
— Ми початок пропустили, Іро. З перехрестя — одразу до спальні, де мені дістався диван. Я навіть не знаю, які фільми ти любиш. Яку каву обираєш, коли не треба бути нареченою перед моєю мамою. Давай дізнаємося.
Іра прихилилася до одвірка; губи ледь здригнулися.
— Капучино. Без цукру.
— Запам’ятаю.
— За себе плачу сама.
— Добре.
— І жодних договорів.
— Жодного.
— І якщо ти ще комусь скажеш, що заплатив мені…
— Не скажу. Учора теж не мав цього казати. Хотів захистити тебе, а зробив із тебе… — Він не договорив. — Погано вийшло.
— Дуже погано, — сказала Іра й зітхнула, зовсім як Андрій Миколайович.
— Тато сам п’є таблетки. Щовечора дивиться на годинник, згадує, що ти вже принесла б. Мама сьогодні майже нічого не з’їла. Вони в четвер їдуть, Іро. Літак о другій годині дня.
Вона мовчала.
— Повертатися в дім я не прошу, — тихо додав Дмитро. — Грати теж не прошу. Вони хочуть із тобою попрощатися. Саме з тобою, не з моєю нареченою.
Іра замислилася.
— Гаразд. У четвер буду в аеропорту. Дістануся сама, автобусом.
— Микола міг би…
— Сама, Дмитре.
— Сама, — погодився він.
Він уже спускався, коли Іра гукнула його.
— Дмитре! А побачення коли?
Він обернувся.
— У суботу, о шостій вечора. Кафе на першому поверсі «Місячного двору». Як на мене, підхоже місце.
Уперше за два дні вона усміхнулася.
— Кава в них жахлива.
— Зате звідти все почалося.
Іра зачинила двері. У машині Дмитро довго не промовляв ані слова. Микола Петрович глянув на нього в дзеркало.
— Ну?
— У суботу, Миколо. О шостій.
Водій задоволено хмикнув у сиві вуса й завів двигун.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.