— Як у тебе записано по батькові?
Мирослава затрималася.
— Левченко Мирослава Остапівна.
Він повторив:
— Остапівна.
— Так.
Вона вийшла в коридор. Усе було як і раніше: стіни, лампи, запах лікарні, кроки сестер. Але всередині щось отримало ім’я. Не стало легким. Просто перестало бути безіменним.
Наступного ранку Григорій Матвійович викликав її до кабінету.
З його обличчя Мирослава відразу зрозуміла: розмова буде незручною.
— Сідайте.
Вона залишилася стояти.
— До мене дійшла інформація, що пацієнт, якого ви ведете, виявився вашим родичем.
— Батьком, — сказала Мирослава.
Завідувач кашлянув.
— Це змінює юридичний бік. Якщо він ваш батько, треба встановлювати особу, оформлювати перебування в стаціонарі, документи, страховку. Ми не можемо безкінечно тримати людину без паперів.
— Я розумію. Заяву про встановлення особи вже подано. Є ім’я, попереднє місце роботи, місто, де він жив. Цього достатньо для архівних запитів.
Григорій Матвійович виглядав так, ніби його випередили.
— Ви вже подали?
— Учора ввечері.
Він помовчав.
— Тримайте мене в курсі.
— Звісно.
Мирослава повернулася до виходу.
— Мирославо Остапівно, — раптом сказав він.
Вона озирнулася.
В обличчі завідувача з’явилося щось незвичне. Не посадове. Людське.
— Я радий, що він живий.
Мирослава подивилася на нього.
— Я теж.
І вийшла.
Зі слідством усе почалося без зайвої драми. Мирослава прийшла з конкретними даними: ім’я, попередня робота, приблизні роки, обставини пожежі. Слідчий Ігор Павлович, стомлений чоловік середніх років, уважно записав усе, поставив уточнювальні запитання й сказав, що за таких вихідних даних встановити особу можна, хоча швидко ніхто нічого не обіцяє.
Чекати кілька тижнів Мирослава вміла.
Але події чекати не стали.
За три дні після розмови із завідувачем, коли Остапа вже перевели з реанімації до палати, коли він міг сидіти, вставати й потроху ходити, до лікарні прийшов незнайомець.
Мирослава не побачила його відразу. Їй розповіла Раїса.
— До нього чоловік приходив, — сказала вона ввечері, коли вони залишилися в коридорі вдвох. — Сказав, родич. Хотів пройти.
Мирослава зупинилася.
— Який родич?
— Я не пустила. Без підтвердження не можна. Він сперечатися не став, але йти теж не поспішав.
— Як виглядав?
— Років шістдесят. Одягнений пристойно, пальто хороше. Говорив спокійно. Дуже спокійно. Але очі… — Раїса насупилася. — Не родич це. Людина прийшла не навідати. Перевіряла.
— Якщо з’явиться знову, одразу телефонуйте мені, — сказала Мирослава. — Не пускати ні під яким приводом.
Раїса кивнула.
Мирослава пішла до Остапа.
— До тебе сьогодні намагався пройти чоловік. Назвався родичем.
Обличчя Остапа стало настороженим.
— Опиши.
— Близько шістдесяти. Пристойний. Спокійний. Ввічливий.
— Спокій нічого не означає, — сказав Остап. — Найнебезпечніші часто говорять найтихіше.
— Ти пам’ятаєш когось із тих, хто приходив до тебе тоді? Із заводу?
Він дивився у вікно.
— Завод давно закритий. Люди розійшлися. Минуло двадцять п’ять років. Але якщо хтось дізнається, що я живий і почав згадувати, йому це може не сподобатися.
— Значить, завтра поговорю зі слідчим.
— Мирослава.
Вона повернулася.
— Обережно.
— Я вмію.
— Я серйозно.
— Я теж, — сказала вона. — Усе життя вмію бути обережною.
Він дивився на неї, і щось у його обличчі пом’якшало.
— Ти схожа на Софію. Така сама вперта.
Мирослава помовчала.
— Розкажеш мені про неї?
— Так, — сказав він. — Розкажу. Тільки не сьогодні. Сьогодні сил мало.
— Тоді я просто посиджу.
Він не відповів, але очі заплющив спокійно.
За вікном падав перший сніг — рідкий, тихий, нерішучий. Мирослава сиділа біля ліжка й думала про документи, слідство, виписку, житло. У неї була кімната. У нього не було нічого. Це теж доведеться вирішувати. Не красиво, не символічно. Просто практично.
Вона не боялася.
У страху не залишалося часу.
Незнайомець прийшов знову наступного дня.
Раїса зателефонувала коротко:
— Він тут.
Мирослава вийшла до поста раніше, ніж чоловік устиг закінчити розмову з черговою сестрою.
Вона відразу зрозуміла, про кого говорила Раїса. Пальто з доброї тканини, акуратна сивина, рівне закрите обличчя. Такі обличчя бувають у людей, які давно звикли не виказувати намірів.
— Чим можу допомогти? — спитала Мирослава.
Чоловік повернувся до неї.
— Я хотів би навідати Остапа Левченка. Дізнався, що він тут.
— Ким ви йому доводитеся?
— Старий колега. Хотів переконатися, що з ним усе гаразд.
— Як ви дізналися, де він перебуває?
