Селище дивилося на них на всі очі. Ярина стояла край дороги, забувши про візочок. Вона бачила дорогу машину, букет, бачила, як Назар допомагає Дарині сісти, як нахиляється до неї, як усміхається — спокійно, щасливо, без колишньої хлоп’ячої розгубленості. І в грудях Ярини піднялася така гіркота, що вона ледь не задихнулася.
Коли машина поїхала, жінки біля хвірток заговорили відразу.
— Оце тобі й приблуда.
— Оце тобі й чужий хлопчисько.
— Дарина-таки дочекалася свого щастя.
Ярина повернулася додому, зачинилася в кімнаті й заплакала, уткнувшись обличчям у подушку. Увечері мав прийти Остап. Точніше, його треба було чекати п’яним, галасливим, роздратованим: він із ранку пішов святкувати з друзями. Ярина знала, що слухатиме його невдоволення, прибиратиме за ним, заспокоюватиме дітей і знову переконуватиме себе, що все в неї добре. А Назар у цей час, мабуть, сидітиме з Дариною в гарному ресторані, говоритиме з нею тихо, дивитиметься так, як колись дивився на неї саму.
Але Назар про Ярину справді не згадував. Того вечора він дивився тільки на Дарину. Вона сиділа навпроти, ніяковіла від дорогої обстановки, обережно торкалася пальцями келиха й усе ще не могла повірити, що це відбувається з нею. Назар розповідав їй не все одразу, але головне: що знайшов батька, що правда нарешті відкрилася, що біль не зник за один день, однак перестав бути єдиним, що пов’язує його з минулим.
— Ти щасливий? — тихо спитала Дарина.
Він замислився.
— Вчуся. Раніше мені здавалося, що щастя — це коли тебе визнають ті, хто відвернувся. А тепер думаю, щастя — коли поруч людина, якій не треба нічого доводити.
Дарина опустила очі, і по її щоках знову покотилися сльози. Назар узяв її за руку.
— Не плач.
— Я не від горя, — усміхнулася вона крізь сльози. — Просто довго чекала.
За рік стара хата Софії Романівни змінилася до невпізнання. Назар відремонтував її, з’єднав із домом Дарини, підняв дах, поставив нові вікна, вичистив двір. На подвір’ї знову лунали голоси. Приїздили Тарас Богданович, Богдан Семенович і Лідія Павлівна. Стосунки з батьком складалися непросто, повільно, з паузами й обережністю, але Назар уже не відштовхував його. Іноді вони разом мовчали біля могили Мар’яни, і в цьому мовчанні було більше правди, ніж у довгих виправданнях…
