Дарина чекала дитину. Вона ходила по дому неквапливо, притримуючи рукою округлий живіт, а Назар щоразу дивився на неї так, ніби боявся пропустити найменший рух. Тарас Богданович привозив продукти, ліки, книжки, іноді ніяково пропонував допомогу грішми. Назар не завжди погоджувався, але вже не відповідав різкістю. Він розумів: батько намагається не купити прощення, а бодай постояти поруч там, де колись мав бути від самого початку.
Богдан Семенович і Лідія Павлівна душі не чаяли в майбутньому правнукові. Лідія Павлівна часто сідала поруч із Дариною, в’язала маленькі шкарпетки й нишком змахувала сльози. Богдан Семенович ходив подвір’ям, перевіряв паркан, ворота, сарай, ніби хотів надолужити турботою всі роки, втрачені через гординю.
А одного разу Назар поїхав до закладу для старих і забрав звідти бабу Полю. Стара спершу не повірила, що він приїхав по неї. Сиділа на краю ліжка, маленька, висохла, зовсім не схожа на ту грізну жінку, якої він боявся в дитинстві.
— Навіщо я тобі? — прошепотіла вона. — Я ж тобі доброго слова не дала.
Назар довго мовчав, потім сказав:
— Було всяке. Але ти колись дала слово бабусі Софії. Тепер я своє слово даю: сама ти там не лишишся.
Пелагея Романівна закрила обличчя руками й заплакала. Уже вдома вона довго обіймала Назара, називала його своїм хлопчиком, дякувала небу за те, що він виріс кращим, ніж вона заслуговувала. Він не відповідав гучними словами. Просто поставив їй зручне крісло біля вікна, приніс теплий плед і звелів відпочивати.
Сусіди тепер заглядали через паркан зовсім інакше. Хтось заздрив, хтось дивувався, хтось удавав, ніби завжди знав: Назар людиною стане. Іноді за спиною знову лунало колишнє прізвисько, але вже не як плювок, а як розгублений спогад про чужу неправоту.
— Оце тобі й приблуда, — хитали головами біля хвірток. — Он який дім звів, сім’ю зібрав, старих не кинув.
Назар чув і тільки всміхався. Йому більше не треба було сперечатися. У нього був дім, у якому пахло свіжим хлібом і Дари-ними лікарськими травами, були люди, які чекали його ввечері, був батько, що вчився бути батьком, були дід із бабою, була стара Пелагея, що тихо дрімала біля вікна, і була жінка, яка любила його ще тоді, коли він сам не вмів відрізнити любов від гарної усмішки.
Він часто виходив на подвір’я на заході сонця, дивився, як світло лягає на оновлені стіни, на яблуні, на стежку до хвіртки, і думав про Мар’яну та Софію Романівну. Йому хотілося вірити, що десь там вони бачать: хлопчик, якого стільки років називали чужим, нарешті знайшов своїх. І в такі хвилини Назар відчував тихе, справжнє щастя — без гіркоти, без страху, без потреби комусь доводити своє право жити й бути коханим.
