— У бабусі вдома є чим його зарядити, Денисе?
Хлопчик кивнув і почав надягати куртку.
П’ятиповерховий будинок ховався в глибині кварталу, за суцільно списаною трансформаторною будкою. Домофон бовтався на дроті, під’їзні двері відчинилися без жодного ключа. Між поверхами стояли загорнутий у плівку візочок і велосипед без переднього колеса. Денис подзвонив умовним сигналом: два короткі дзвінки, один довгий.
Спершу відчинилася тільки вузька щілина — двері тримав ланцюжок. Літня жінка в застебнутій доверху в’язаній кофті, коротко стрижена, в окулярах на ланцюжку, заговорила відразу:
— Дениску, де ти пропадав? Я по всьому двору бігаю, уже в поліцію хотіла дзвонити!
Онук показав собі за спину. Віра Антонівна подивилася туди, і її обличчя змінилося.
— Кого це ти привів?
— Добрий день. Тетяна Михайлівна, — відрекомендувалася та.
— Знаю я, хто ви. У газеті бачила. Коли нагороджували, фотографія була. Ви там із стрічкою гарно стояли.
Ланцюжок вона не зняла.
— Віро Антонівно, можна поговорити?
— Вам, може, й треба. Мені — ні.
Тихий голос діяв сильніше за крик. Жінка дивилася крізь щілину й говорила не підвищуючи тону:
— Ви ж при всіх його злодієм оголосили, мого сина. У вашій переговорній це було. А після того три місяці він ночами не спав. Ляже, очі відкриті, так і лежить. Я встаю серед ночі — він знову на кухні сидить. Чотирнадцять кілограмів скинув, я по ременю бачила. І куди йому після вас іти? В інші місця не брали. Позов від вашої мережі, хто такого чоловіка візьме? Усе обладнання вам поставив, інженер, а сам ночами за кермом таксі сидів. На тій трасі чому опинився? Взяв міжміське замовлення, бо добре платили. Йому потрібні були ті гроші, не від доброго життя він туди поїхав.
— Мені відомо…
— Нічого вам не відомо. Ідіть звідси.
Двері почали зачинятися. Денис боком протиснувся в щілину, що лишилася, однією рукою потягнув бабусю за кофту, другою вхопився за Тетянин рукав. Так само, як біля ліфта. Віра Антонівна спробувала розтиснути його пальці, але хлопчик мотав головою й не відпускав.
— Дениску, що з тобою?
Він не міг пояснити. Стояв між ними, утримуючи обох. Бабуся переводила погляд із нього на Тетяну й назад. Нарешті дзенькнув знятий ланцюжок.
У двокімнатній квартирі стояв важкий запах; ремонту тут не було років двадцять. У великій кімнаті вздовж стіни стояли старі поліровані меблі з посудом за скляними дверцятами. Розкладний диван на день укрили пледом. На підвіконні поверх газети сушилися волоські горіхи. Тетяна затримала погляд на фотографії: молодий чоловік поруч із жінкою в сукні в горошок.
— Мама його три роки тому померла, — сказала Віра Антонівна. — Не встигли. Максим сам хлопчика ростив.
Сісти вона не запропонувала. Тетяна лишалася посеред кімнати.
— Зарядка від Максимового телефона у вас збереглася?
— У якійсь коробці. Навіщо вона вам?
Жінка не рушила шукати.
— У телефоні документи. Ваш син нічого не крав. Тепер я це знаю, бачила папери.
Віра Антонівна не відразу сіла. Продовжувала стояти, почувши нарешті те, що син говорив їй увесь цей час: він не брав чужого. Тепер це вимовила жінка, яка назвала його злодієм. Потім бабуся опустилася на самий край дивана, ніби більше не могла втриматися на ногах.
— А він мені казав: «Доберуся до неї, мамо, вона зрозуміє. Нормальна людина, просто її обдурили». Я відповідала: «Не ходи, Максиме. З’їдять вони тебе там». — Вона зняла окуляри, протерла скельця краєм кофти. — Не послухав.
Денис вийшов із маленької кімнати з картонною папкою. Зав’язки були розтріпані. Тетяна вже сиділа на дивані. Хлопчик приніс їй не зарядку — поклав папку на коліна й улаштувався впритул до неї.
Усередині виявилися медичні виписки самого Дениса. Термоінгаляційна травма. Опік верхніх дихальних шляхів. Рубцевий стеноз гортані. За назвами йшли рекомендації: спостерігатися у фоніатра, отримати консультацію, пройти реконструктивну операцію в спеціалізованому центрі. Було й направлення на лікування з позначкою про чергу. Біля ліфта Тетяна бачила, як хлопчик розкрив рота й не зміг відповісти. Тепер перед нею лежали документи про травму, що позбавила його голосу, і про рекомендоване лікування.
— Він разом із батьком їхав, — пояснила бабуся рівно, так, ніби багато разів училася це вимовляти. — Максим брав його, якщо лишити не було з ким. Із траси з’їхали, машина загорілася. Дениска витяг далекобійник, який ішов слідом. Навіть прізвища не спитала тоді. Потім шукала — не знайшла. А мого сина він уже не встиг дістати.
Хлопчик спокійно слухав, опустивши очі в підлогу.
— Поки в кюветі лежав, надихався диму, тієї гарі. У швидкій ще розмовляв. Потім почався набряк, знадобилася інтубація. І все. Четвертий місяць ні слова.
Денис підвівся, сходив у передпокій і повернувся із зарядкою. Посередині шнур був перемотаний ізоляційною стрічкою. Не кажучи нічого, він устромив вилку в розетку за диваном…
