Додому Тетяна дісталася пізно. Сергій зустрів біля дверей зі звичною турботою: взяв сумку, допоміг зняти пальто, вирівняв черевики носками до стіни.
— Таню, я тебе весь день шукаю! Телефон недоступний, увесь центр переполошив. Де була?
— У підвалі, біля трансформаторної. Майданчик дивилася під п’ятий центр.
— Після сьогоднішнього — і сама? Ти сама туди поїхала?
— Справи ж не зупиняться, Сергію.
Він похитав головою й попрямував на кухню, вона слідом. На столі стояла таблетниця із сімома відділеннями. Сергій наповнював її зліва направо, притримуючи кришечки пальцем: три капсули на ранок, дві на вечір.
— Що ти розкладаєш?
— Магній. Вітамін групи В. Це для судин. Андрій же велів підтримувальне приймати. Усе по порядку розписав, тобі думати не доведеться: відкрила відділення, випила.
Говорив він, не дивлячись на неї, зайнятий капсулами. Коли задзвонив телефон, подивився, хто телефонує, і вийшов на балкон, прикривши двері. Крізь скло Тетяна бачила, як він ходить — три кроки до стіни, три назад, — притискаючи трубку плечем і розмовляючи стиха. На кухню повернувся повеселішавши.
— Із постачальником кисню замучився.
Сів навпроти, поклав свою долоню на її руку.
— Таню, з документами тобі зараз вовтузитися не можна. Домовився з нотаріусом: завтра або післязавтра приїде в офіс. Звичайна формальність, довіреність на поточні справи, щоб без тебе підписувати. Папка на столі, потім подивишся.
— Гаразд.
— І на крапельницю обов’язково. Галина тобі нагадала?
— Так.
— От і добре, розумниця.
Коли вночі Сергій заснув, Тетяна пішла на кухню й зачинила за собою двері. Тепер телефон був заряджений. На екрані нарешті відкрилася папка з короткою назвою: «Крапельниця».
На першій фотографії флакон стояв у процедурній. Знайомий стіл, знайомий жовтий штатив, на ніжці якого була збита фарба. Назви з етикетки вона раніше не знала. Далі — знята з монітора інструкція й аркуш перед екраном, де Максим виділив маркером потрібні рядки: оніміння кінцівок, розлади мовлення, порушення зорового сприйняття тексту. Саме з цим вона прийшла до Андрія.
У накладній знову стояла та позиція, якої не мало бути в жодному протоколі її мережі. Препарат списували на процедурну адміністративного корпусу. Так тривало пів року. Останнім зображенням було листування, зняте нерівно, з відблиском: «Знімки підготовлені. Віктор Миколайович усе влаштував, уже в її карті. Сама звернеться і сама побачить. Далі піде сама».
Тетяна погасила екран і від’єднала зарядку. Сховала апарат у сумку, під підкладку, через дірку, яку вже пів року збиралася зашити. Після цього вимила раковину, протерла стіл і затрималася біля темного вікна. Нікому поки не можна було нічого сказати…
