Уранці вона першою прийшла на кухню. Увімкнула чайник, дістала яйця, розбила на сковороду три штуки. Сергій любив яєчню з помідорами. Почувши, що він увійшов, вона обернулася з усмішкою:
— Доброго ранку. Сідай снідати, майже готово.
— Як почуваєшся? — Він уважно подивився їй в обличчя.
— Нормально. Рука вночі знову німіла, але поспала. У центр поїду до відкриття, на крапельницю.
— Яка ж ти в мене розумниця.
Він поцілував її в маківку. Тетяна стояла до нього спиною й підчіплювала лопаткою краї яєчні, щоб не підгоріли. Ні з ким не ділитися. Нічого не вимовити. Ні єдиного слова.
Процедурна пахла спиртом і порошком, яким прали халати. Колись Тетяна сама вибирала його постачальника: від дешевого порошку в медсестер тріскалася шкіра на руках. На кушетці вже лежало розправлене простирадло. Поруч Галина Петрівна виставила жовтий штатив із пошкодженою ніжкою — той, що потрапив на фотографію Максима.
— Лягайте. З вашою веною одне задоволення, одразу знайду. Учора от у бабусі сорок хвилин шукала, сама вся змучилася.
— А згода на процедуру, Галино Петрівно?
Медсестра зупинилася.
— Так у карті ж. Ви пів року ходите.
— Мені сьогодні потрібна нова. Перевіряємо документообіг, а я маю почати із себе. Візьміть у старшої чистий бланк, будь ласка, заповнимо сьогоднішнім числом.
Галина Петрівна витерла долоні об халат.
— Зараз збігаю.
За нею зачинилися двері. Тетяна підвелася. Флакон уже стояв відкритий, поруч лежав запакований шприц. Розкривши упаковку, вона набрала десять кубиків і перелила у звичайну пробірку з бузковою кришкою. Пробірку з власних витратних матеріалів вона поклала в сумку ще вранці; тепер сховала у внутрішню кишеню.
Близько половини вмісту флакона Тетяна вилила в раковину, пустивши тонкий струмінь води, щоб не лишилося запаху. Сам флакон повернула точно на попереднє місце, етикеткою до стіни. Коли медсестра принесла бланк, Тетяна вже лежала із закачаним рукавом, відвернувшись до вікна.
— Знайшла. Старша ще побурчала, що через мене всю картотеку довелося підіймати.
— Дякую. Можна починати.
Сорок хвилин капала рідина. Тетяна розглядала три плями на стельовій плитці, що лишилися від торішнього протікання. Їх ніхто не зафарбував. Вона так і не нагадала про це — як не нагадала про вказівник. За дві години з вокзалу вирушав потяг.
Місто вона вибрала подалі від свого. Туди, де не було її філій і ніхто не був знайомий із Сергієм. Взяла квиток у загальний вагон і пошкодувала: люди навколо дивилися на неї. Пішла в тамбур, стояла біля вікна. За склом тяглися посадки вздовж насипу, біля переїзду лежали звалені труби.
Потрібна клініка займала третій поверх нового торгового центру. Це було зручно: потік людей, усі проходять повз. Молода адміністраторка з накладними віями й наліпкою з іменем попросила документи.
— Прийом платний, розрахунок готівкою. Запишіть, будь ласка, з моїх слів.
— Яке ваше прізвище?
— Мельник. Тетяна Михайлівна.
Дівчина набирала, не підводячи очей. Мельник — її дівоче прізвище. Вона носила його й тридцять років тому, до реєстрації шлюбу, до першого кабінету в підвалі, до всього цього життя. Прізвище легко повернулося в анкету, ніби завжди там і лишалося.
— Які дослідження вам потрібні?
— МРТ головного мозку, з контрастом. Ще кров і волосся. Напишу, на що саме перевірити. Хроматографію з мас-спектрометрією ви самі робите?
— Так, у нас своя. Але відповідь буде десь за три-чотири дні, не сьогодні.
— Підійде. А томографію видайте на папері, особисто мені. У базу не завантажуйте.
— При платному зверненні ми й так на руки видаємо.
У коридорі сиділи люди, для яких вона була ще однією пацієнткою. Чоловік тримав на колінах папку зі знімками. Дівчинка років дванадцяти гортала телефон, її мати дивилася в стіну. Літній чоловік у кепці кожні п’ять хвилин вставав, підходив до розкладу, перечитував і повертався. Ніхто не кидався звільняти Тетяні місце. Не лунало звичного: «Тетяно Михайлівно, навіщо ж ви в черзі, давайте пройдемо». Не підставляли стілець, не вели далі коридором. На жорсткому сидінні під нею була пропалена сигаретою дірка. Вона чекала своєї черги нарівні з усіма.
Сорок хвилин томограф гуркотів довкола неї. Очі були заплющені, у навушниках стояв гул. Ще за годину молодий лікар в окулярах сам виніс висновок: поклав перед Тетяною два аркуші, сів навпроти.
— Ви ж чогось певного очікували, Тетяно Михайлівно?
— Так.
— Тоді не знаю, засмучу вас чи потішу.
Він повернув знімок так, щоб їй було видно.
— Вогнищевих змін у речовині головного мозку немає. Об’ємних утворень теж. Судини відповідають віку, навіть мають кращий вигляд, ніж можна було б очікувати. Чиста у вас картина.
Тетяна мовчала, дивлячись на знімок. Там не було того, що Андрій показував їй олівцем. Щойно їй перелічили відсутність змін, відсутність об’ємних утворень, нормальну судинну картину. Вона дивилася й не відповідала, а лікар, не дочекавшись її слів, заговорив м’якше:
— У вас точно нічого не переплутано? Буває, людині чужі дослідження показують.
— Буває, — погодилася вона. — Скажіть, якщо регулярно вводити речовину, від якої німіє рука, порушуються мовлення і зір, томографія це покаже?
— Ні. У цьому й складність: симптоми є, а на знімках нічого. Шукати зазвичай треба в крові. Коли відомо, що саме шукають, знайти можна.
Зворотний потяг був нічним. У задушливому купе жінка на верхній полиці розмовляла уві сні. На четвертий день Тетяна отримала результати дослідження — на електронну пошту, створену того ж вечора. Речовину виявили в крові й у волоссі. По всій довжині волосся: це вказувало на тривале, місяцями, застосування, а не на один випадок…
