— Шукав. Але пізно. І погано.
Хлопець помовчав, потім сказав серйозно, без злості:
— Дурницю ви зробили, лікарю. Вибачте, звісно. Я б за батька багато віддав. Хоч якого. Навіть якби він раз на рік приходив, уже було б що чекати. А ви свого проґавили й тільки потім схаменулися.
Коваленко опустив голову. Заперечити було нічим.
Він простягнув руку й накрив долоню Данила своєю. Рука в хлопця була гаряча, тонка, із синцем біля катетера. Данило здивувався, але не відсмикнув її.
— Спи, — сказав Коваленко. Голос у нього став хрипким. — Уже пізно. Я посиджу.
Він просидів до ранку, не випускаючи його руки. Іноді Данило засинав, іноді прокидався й знову заплющував очі, як людина, якій уперше за довгий час не страшно провалитися в сон. Під ранок чергова сестра прочинила двері, побачила головного лікаря, який заснув на стільці поруч із ліжком сироти, і тихо вийшла, намагаючись не скрипнути ручкою.
Стан Данила погіршувався. Це було видно без слів: за цифрами на моніторі, з того, як важко йому давалися короткі фрази, з того, як він дедалі частіше засинав посеред розмови й дедалі важче повертався зі сну. Відповідного серця не знаходилося.
Коваленко телефонував до клінік, медичних центрів, знайомим фахівцям. Просив, вимагав, принижувався, обіцяв усе, що міг обіцяти. Він уперше в житті не думав про власну гордість. Але відповідь усюди була одна: нічого підхожого немає.
Час минав. Не великими відтинками, навіть не днями — краплями, як вода з того крана в коридорі.
Колеги помічали, що головний лікар змінився. Він майже не спав, зривався на короткі різкі фрази, забував, навіщо зайшов до кабінету, подовгу стояв біля вікна, дивлячись кудись повз лікарняне подвір’я. Його кілька разів бачили в архіві. Потім — у юридичному кабінеті, де він просидів за зачиненими дверима понад годину.
— Назаре, — сказав йому заступник, зустрівши пізно ввечері біля ліфта, — ти себе заганяєш. Візьми хоча б кілька днів.
— Потім, — відповів Коваленко. — Усе потім.
Тієї ночі він довго сидів у своєму кабінеті. Перед ним лежали результати обстежень, які він пройшов без зайвого галасу в іншій клініці, попросивши старого знайомого не ставити запитань. Група, сумісність, показники — рядки, які він усе життя читав у чужих документах спокійно й професійно, тепер здавалися написаними про когось, кого він водночас знав і не впізнавав.
Він перечитував їх знову і знову. Потім дістав підготовлені бланки й почав писати. Рука рухалася рівно. Він підписував розпорядження, заяви, згоди, оформлені через юридичну службу так ретельно, як тільки міг оформити їх людина, звикла не лишати слабких місць у документах.
Під ранок папери лягли до теки без напису.
Коваленко взяв телефон і набрав номер старого товариша, трансплантолога з великого медичного центру. Говорив тихо, прикривши двері кабінету.
Спершу той не зрозумів. Потім відмовився слухати. Потім замовк так надовго, що в слухавці стало чути лише далеке дихання.
— Ти розумієш, про що просиш? — нарешті сказав він.
— Розумію…
