— Ні, Назаре. Ти не можеш цього вимагати.
— Я не вимагаю. Я прошу. Він мій син. Документи оформлені. Сумісність підтверджена. Іншого шансу в нього не буде.
— А ти?
Коваленко заплющив очі.
— Я вже одного разу вибрав себе. Двадцять років тому. Зараз вибираю інакше.
Мовчання тривало довго.
— Коли? — спитав товариш.
— Якнайшвидше. Поки він іще витримає.
Перед операцією Коваленко прийшов до Данила. Було раннє ранку, та глуха година, коли в коридорах горять чергові лампи й здається, що весь світ затримав подих.
Данило не спав. Він лежав, дивлячись у стелю, і повернув голову, почувши кроки.
— Назаре Остаповичу? Чому так рано?
Коваленко присунув табурет упритул до ліжка. Не так, як сідає лікар на обході, а так, як сідають до близької людини. Взяв його руку обома долонями.
— Даниле, вислухай мене. Не перебивай, будь ласка.
— Що сталося? — хлопець спробував підвестися. — Знайшли серце?
— Знайшли, — сказав Коваленко. — Підхоже. Сумісне. Сьогодні тебе оперуватимуть. Приїхав дуже хороший фахівець, він вестиме операцію.
Данило кілька секунд мовчав, ніби боявся повірити. Потім обличчя його здригнулося, і пальці міцніше стиснули руку лікаря.
— Правда? Ви серйозно? Я вже думав… — Він урвав себе, ковтнув. — А чий донор? Хтось помер?
Коваленко дивився на нього. На худе обличчя, на темні тіні під очима, на вперте підборіддя, що нагадувало ту жінку з минулого. Годинник на стіні відраховував секунди надто голосно.
— Даниле, — промовив він нарешті. — Я повинен сказати тобі те, що мав сказати раніше.
— Ви мене лякаєте.
— Я твій батько.
У палаті стало тихо. Навіть апарат поруч ніби став звучати глухіше.
— Що? — пошепки спитав Данило.
— Я твій батько, — повторив Коваленко. — Я знав твою матір. Знаю її колишнє прізвище, знаю місце, де ти народився, знаю дату. Двадцять років тому вона сказала мені, що чекає дитину. А я злякався й пішов. Був молодим, бідним, боягузливим. Думав, що бідність і відповідальність — найстрашніше, що може зі мною статися. Помилявся. Найстрашнішим виявився я сам того дня.
Данило дивився на нього широко розплющеними очима. Сльози в них стояли, але не падали.
— Це тому ви приходили щовечора?
— Тому.
— Чому не сказали одразу?
