— Боявся. Боявся, що ти відвернешся. І мав би на це право.
Данило відвернувся до вікна. Його плечі ледь помітно здригнулися.
Коваленко не відпустив його руки.
— Пробач, що запізнився на все твоє життя. Я не був поруч, коли ти ріс. Не прийшов жодного разу. Не забрав тебе, коли чужі люди сім разів обіцяли й відступали. Цього не виправити. Але дещо я ще можу зробити.
Він нахилився ближче.
— Ти житимеш. Чуєш? Довго. За себе. І за мене теж.
— Тату… — слово вийшло в Данила майже беззвучно, ніби незвичне й надто велике для одного подиху. — Коли я прокинуся, ти прийдеш?
Коваленко довго дивився на сина. Потім підвівся й поцілував його в лоб.
— Я буду з тобою, — сказав він. — Увесь час.
Біля дверей він обернувся. Данило дивився йому вслід, і на його обличчі змішалися страх, образа, надія й та обережна довіра, яка тільки-но почала народжуватися.
— Відпочивай, синочку, — сказав Коваленко. — Скоро по тебе прийдуть. Усе буде добре.
У коридорі на нього чекав товариш-трансплантолог. Обличчя в нього було сіре, постаріле за ніч.
Коваленко простягнув йому теку.
— Усе тут.
— Назаре, ще можна зупинитися.
Він зняв халат і акуратно повісив його на спинку стільця. Потім зняв із пальця обручку — ту саму, яку носив довгі роки не як пам’ять про любов, а як нагадування про провину, яку неможливо було стерти. Обручка лягла до кишені халата.
— Подбай про нього, — сказав Коваленко. — Він хороший. Упертий. Машини любить, тільки простеж, щоб перший час не геройствував. Він рватиметься. І не кажи одразу. Нехай зміцніє.
— Назаре…
— Не треба.
Він сам ліг на каталку. Підгорнув рукав, повільно, до ліктя. Раз, удруге. Так само, як колись в оглядовій, над старою, до якої ніхто не хотів торкнутися.
— Дивно, — тихо сказав він, дивлячись у білу стелю. — Та жінка перед смертю веліла мені заглянути до того, хто присипляє. Я думав, вона про Яремчука. А тепер здається, може, і про цей день теж.
— Про що ти?
