— Ні про що. Поїхали. Поки він тримається.
Каталка покотилася коридором. Колеса м’яко шурхотіли по кахлю, і цей звук ставав дедалі тихішим, аж поки не розчинився за дверима операційного блоку.
Операція тривала сім годин. Для Данила ці години зникли в темряві, а для тих, хто перебував за дверима, розтяглися майже до неможливості. Він опритомнів лише надвечір наступного дня — у реанімації, під крапельницями, з тугою пов’язкою на грудях і важкою слабкістю в усьому тілі.
Спершу він не зрозумів, що змінилося. Потім відчув: у грудях билося серце. Рівно, сильно, впевнено. Не як чужа річ, пришита до нього випадково, а як щось, що ніби давно знало шлях крові, ритм дихання, кожну глибину його тіла.
Першим він спитав про батька.
Черговий лікар відвів очі. Сказав, що операція минула добре, що Назар Остапович зараз не може прийти, що головне — відпочивати. Але Данило вже вмів чути брехню не за словами, а за паузами. За тим, як лікар надто довго поправляв крапельницю, як не дивився просто, як говорив обережно, ніби кожне слово могло поранити.
Правду йому сказали за кілька днів, коли він трохи зміцнів. Говорили повільно, дбайливо. Показали документи: підписи, розпорядження, рівні рядки. Одна лінія в підписі трохи здригнулася — зовсім ледь-ледь, але Данило чомусь одразу побачив саме її.
Він довго мовчав. Лежав, поклавши долоню на груди, під якими нове серце билося рівно й сильно.
— Він знав? — нарешті спитав він. — Коли вранці говорив зі мною… він уже знав, що не повернеться?
Йому відповіли не одразу.
— Знав.
Данило заплющив очі. По щоці скотилася одна сльоза, і він не став її витирати.
Рука лишилася на грудях. Під пов’язкою, під ребрами, глибоко всередині билося серце людини, яка не встигла стати йому батьком за двадцять років і все ж устигла стати ним в останню годину. Данило слухав цей стукіт довго, майже не дихаючи, і щось шепотів самими губами.
Можливо, дякував. Можливо, прощав. Можливо, обіцяв жити так, як йому веліли: за себе і за того, хто нарешті вибрав не піти.
За вікном колихалася фіранка. Світло вечірніх ламп лягало на білу стіну рівними смугами. У коридорі, як і раніше, капала вода зі старого крана — рівно, спокійно, по краплі.
А в грудях Данила билося серце його батька.
