Він нахилився, підняв ручку й випростався надто швидко, ніби боявся, що якщо затримається ще на секунду, то не зможе взяти себе в руки.
— Усе нормально. Продовжуйте спостереження.
Карту він дописав рівним почерком. Лише в одному місці літера зірвалася, і лінія вийшла нерівною.
Данило опритомнів за добу. Худий, світловолосий, з упертим підборіддям і очима, в яких Коваленко, тепер уже знаючи правду, упізнавав не себе — її. Хлопець дивився на світ спокійно, з тією обережною дорослістю, яка рано з’являється в дітей, звиклих нічого не чекати.
На третій день, коли Коваленко сів біля його ліжка, Данило сам заговорив:
— Лікарю, ви мені тільки не розказуйте казок, гаразд? Я бачу, як ви переглядаєтеся. Серце зовсім погане?
— Погане, — відповів Коваленко. Він не вмів брехати там, де брехня лише подовжує страх. — Потрібна пересадка. Ми шукаємо донора.
— І скільки це чекати?
Коваленко промовчав.
Данило ледь усміхнувся й відвернувся до вікна. Там ворушилася легка фіранка, зачеплена протягом.
— Ясно. Ну, чекати я вмію. Мене в дитинстві кілька разів хотіли взяти в сім’ю, а потім передумували. Сім разів було, я рахував. Тож я фахівець із чекання, яке нічим не закінчується.
Він сказав це без скарги, майже буденно. І саме тому Коваленкові довелося відвернутися: ніби хтось натиснув пальцем на місце, яке він усе життя ховав навіть від себе.
Відтоді він приходив до Данила щовечора. Після обходів, після нарад, після чужих операцій. Сідав на табурет біля ліжка, не квапився йти. Спершу говорив про просте: про машини, які Данило любив і в одній із яких ледь не загинув, про спорт, про лікарняну їжу, з якої хлопець намагався жартувати, хоча сил на жарти ставало дедалі менше.
Потім розмови стали тихішими й глибшими.
— У вас сім’я є? — спитав якось Данило.
Коваленко дивився на свої руки.
— Немає.
— Дивно. Головний лікар, відома людина… і сам?
— Був одружений. Недовго. Давно.
— Діти?
Пауза розтяглася так, що в коридорі стало чути, як капає несправний кран.
— Син, — сказав Коваленко. — Був син. Я думав, що втратив його, навіть не побачивши. А тепер виявилося, що він жив. Усі ці роки.
Данило повернув до нього голову.
— Значить, ви його не шукали?
