Яремчук спочатку все заперечував. Потім, коли зрозумів, що Черненко його не врятує, а першим же й здасть, почав говорити. Називав дати, суми, прізвища, зв’язки. Розповідав, як людей, що заважали забудовнику, приводили до операційної зі звичайними діагнозами, а потім їхня смерть ставала рядком в історії хвороби.
Черненка затримали просто в його дорогій палаті. Він кричав, вимагав адвокатів, погрожував знищити лікарню, обіцяв, що Коваленко пошкодує про кожне слово. Але страх, яким він звик керувати іншими, чомусь перестав діяти. Ті, хто вчора називав себе його партнерами, вже надвечір давали свідчення й рятували власні імена.
За кілька місяців усе, що здавалося непорушною імперією, розсипалося. Гроші зникли, фірми перейшли до чужих рук, зв’язки обірвалися. Про Черненка потім говорили мало: хворе серце, порожня кімната на околиці, рідкісні появи біля лікарні, де він стояв через дорогу й довго дивився на вікна. Потім перестав приходити й він.
Коваленко не радів. Коли йому повідомили, чим закінчилася історія, він лише кивнув і попросив більше не приносити йому таких подробиць.
Увечері він зайшов до палати, де померла безіменна стара. Ліжко вже перестелили, матрац накрили свіжим простирадлом, у кутку тихо гудів обігрівач. Жодних слідів її присутності не лишилося, крім того дивного холоду, який Коваленко відчув, переступивши поріг.
Рідних знайти не вдалося. Похорон узяла на себе лікарня. Коваленко оплатив невеликий камінь і попросив вибити на ньому одне коротке слово: «Дякую».
Він не пояснював, кому саме й за що адресоване це слово. Та, мабуть, і сам до кінця не знав.
Через три місяці, в ніч із середи на четвер, до реанімації привезли Данила. Швидка доправила його після аварії на трасі, неподалік від далекого повороту, де машини часто летіли надто швидко й надто пізно помічали небезпеку. Фельдшер, блідий від утоми, сказав лише:
— Автомобіль зім’яло. Хлопцеві неймовірно пощастило, що він доїхав живим.
Йому було двадцять. Документи показали: сирота. Близьких родичів немає. Контакт для зв’язку — заклад, де він виріс. Тепер уже колишній вихованець.
Коваленко саме чергував. Він прийняв хлопця в реанімації й, щойно побачив знімки та показники, зрозумів: надії майже немає. Ушкодження серця було тяжким, із тих, що не дають часу на довгі обговорення. Потрібна пересадка, причому терміново. А черга на донорський орган могла тягнутися місяцями, яких у Данила просто не було.
Коваленко зробив усе, що зобов’язаний був зробити хірург. Стабілізував стан, під’єднав апаратуру, оформив терміновий лист очікування, підняв на ноги всіх, до кого міг додзвонитися. Потім сів заповнювати історію хвороби.
Прізвище пацієнта. Дата народження. Місце народження. Дівоче прізвище матері.
Він дописав рядок і завмер.
Ручка вислизнула з пальців, упала на кахель і відкотилася під стіл. Коваленко не нахилився по неї. Він сидів нерухомо, дивлячись у карту, ніби літери раптом стали не літерами, а вироком, який чекав на нього двадцять років.
Те прізвище. Те місце. Та дата.
Двадцять років тому була жінка, від якої він пішов. Молодий інтерн, наляканий, бідний, переконаний, що попереду в нього життя, а поруч із ним — помилка, яку треба якнайшвидше викреслити. Вона сказала, що чекає дитину. Він не знайшов у собі ні мужності, ні любові, ні простої порядності. Пішов, пояснюючи собі, що потім усе владнає.
Потім вона зникла.
Він шукав її через роки, коли в душі вже оселився сором, а не юнацький страх. Шукав не так, як шукають людину, без якої не можна жити, а так, як шукають власне виправдання. Не знайшов. Переконав себе, що дитини, можливо, й не було. Що вона сказала це у відчаї, аби втримати його. Що минуле саме розчинилося.
Воно не розчинилося. Воно лежало зараз у реанімації з розбитим серцем.
У двері зазирнула сестра.
— Назаре Остаповичу, вам зле?
