— Доброго ранку, Назаре Остаповичу, — сказав Яремчук, заходячи до операційної вже переодягненим. — Ви сьогодні раніше за всіх.
— Раніше, — відповів Коваленко, не обертаючись.
— Готуємося?
— Готуємося.
Анестезіолог підійшов до свого столика. У скляних дверцятах шафи Коваленко побачив відображення: погляд Яремчука ковзнув до лотка й на частку секунди завмер. Цієї частки вистачило.
— Сергію, — спокійно промовив він. — Що в цих двох ампулах?
— У яких саме?
Голос був рівний. Надто рівний.
— У тих, на яких етикетки знімали й клеїли заново.
В операційній стало чути, як рівно гудуть лампи під стелею.
Яремчук усміхнувся, але рот здригнувся, і усмішка вийшла чужою.
— Вам, мабуть, здалося. Звичайний набір. Хочете, заміню препарати при вас?
— Хочу, щоб ми зараз разом віднесли ці ампули на терміновий аналіз.
Анестезіолог не ворухнувся. Його пальці, що лежали на краю столу, збіліли.
— Це зірве операцію. Препарати вже підготовлені, усе внесено в документи. Ви самі розумієте, який здійметься галас.
— Операцію ми вже зупинили, — сказав Коваленко й повернувся до нього обличчям.
Вони стояли близько, лише за кілька кроків один від одного, а між ними лежав лоток із двома маленькими скляними посудинами.
— Дванадцять років, — тихо промовив головний лікар. — Скільки разів?
— Я не розумію, про що ви.
— Скільки людей лягло на цей стіл із плановою операцією й не вийшло живими? Скільки висновків я підписав? Гостра реакція на наркоз, серцева недостатність, непереносимість препарату. Я ставив підпис і вірив, що бачу медицину, а не вбивство.
— Ви заходите надто далеко.
— Скільки?
Обличчя Яремчука осунулося. Він раптом видався не зібраним лікарем, а людиною, яку загнали до стіни.
— Ви не знаєте, з ким зв’язуєтеся, — прошепотів він. — Це не я один. Там люди… великі люди. Ви навіть уявити не можете.
— Черненко? — спитав Коваленко.
Відповіді не знадобилося. У Яремчука здригнулися губи.
— Відійдіть від цього, — швидко заговорив він. — Зробіть вигляд, що нічого не знайшли. Я все владнаю. Ви отримаєте скільки захочете. Гроші, посаду, що завгодно. Ви талановитий хірург, у вас попереду спокійне життя. Навіщо вам ламати себе через тих, хто сам по горло в багнюці? Вони не були святими. Конкуренти, шахраї, люди без совісті. Світ без них гіршим не став.
— А хто вирішував, кому жити? — спитав Коваленко. — Черненко? Ти? На моєму столі? Моїми руками?
Він підійшов до дверей і розчахнув їх.
У коридорі вже чекали операційна сестра, другий хірург, черговий лікар, кілька співробітників. Усі відразу замовкли.
— Покличте завідувача лабораторії, — сказав Коваленко. — Терміново. І повідомте поліцію.
Яремчук сів на табурет так, ніби ноги перестали його тримати. Руки, завжди впевнені й точні, тепер лежали на колінах і дрібно тремтіли.
Далі події понеслися швидко. Аналіз підтвердив те, чого Коваленко вже боявся і водночас чекав. У двох ампулах був зовсім інший препарат — той, що за певних обставин міг дати картину природної смерті під час наркозу…
