Життя без прикрасІ скажуть — втекла. Олександра думала про дітей: про Маланку, яку не врятувала, про Даню, що кашляв із півнячим криком, і про тих, кого ще можна врятувати, якщо тека потрапить куди треба і хоч хтось дізнається правду.
Вона думала про Лідію, яка чекатиме її в призначений день із загорнутим у церату згортком і не дочекається. І про те, як несправедливо, що все обірветься отак, не в бою, не відкрито, а тихо, під сосною, після чого її ще й обмовлять, а останнім словом про неї стане чужа брехня.
Втекла. І дивна річ, саме ця думка, не про смерть, а про брехню, що переживе її, не давала їй заплющити очі. Поки вона дихає, брехня не перемогла.
Вона стиснула зуби й знову до крові провернула зап’ястки в мотузці, хоч уже знала, що не розв’яжеться. Не здаватися було єдиним, що їй лишалося, і вона не здавалася, щоб правда не померла разом із нею. Холод притуплював біль, сплутував думки, змушував забувати, скільки часу минуло. Олександра знову й знову повертала себе до одного: тека в Лідії, зустріч призначена, отже, навіть тепер надія ще є. А потім, крізь напливну темряву, вона почула шарудіння.
Почувся легкий дитячий крок по палому листю, і вона побачила над собою обличчя. Маленьке, кругле, перелякане обличчя дівчинки в сірій шапці з помпоном. І зібрала останні сили, щоб вимовити.
— Дівчинко, біжи. Знайди Лідію. Тільки не чоловіка й нікого з лікарні.
Леся довго розплутувала вузол. Пальці змерзли й не слухалися, а конопляна мотузка, що набухла від сирості, затяглася в тугий клубок. Дівчинка колупала його нігтями, тягнула зубами, плакала від натуги й страху, але не кидала.
Леся пам’ятала, як тітка-лікарка одного разу дала їй потримати стетоскоп і не стала сміятися з її страху. Тепер дівчинка не могла покинути Олександру. Ніяк.
Нарешті вузол на дереві піддався. Тітка-лікарка осіла набік, звільнена від стовбура, але руки її лишалися стягнутими за спиною. Розв’язати їх у Лесі не вистачало сили.
— Іди, — прошепотіла Олександра. — Біжи, дівчинко. Дім Лідії знаєш? Стара фельдшерка живе біля яру, у домі з дерев’яним півнем на гребені.
— Скажи їй: Олександра зв’язана в лісі, біля покинутого дому. Скажи, що вони повернуться.
— Скажи одне слово: «Тека». Вона зрозуміє. Біжи, люба, тільки до неї. Більше нікому.
— А ви? Вони ж повернуться! — спитала Леся тремтячим голосом.
— Я сховаюся. — Олександра насилу всміхнулася, цокочучи зубами. — Відповзу в кущі, у темряві не знайдуть. Біжи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.