І скажуть — втекла. Олександра думала про дітей: про Маланку, яку не врятувала, про Даню, що кашляв із півнячим криком, і про тих, кого ще можна врятувати, якщо тека потрапить куди треба і хоч хтось дізнається правду.
Вона думала про Лідію, яка чекатиме її в призначений день із загорнутим у церату згортком і не дочекається. І про те, як несправедливо, що все обірветься отак, не в бою, не відкрито, а тихо, під сосною, після чого її ще й обмовлять, а останнім словом про неї стане чужа брехня.
Втекла. І дивна річ, саме ця думка, не про смерть, а про брехню, що переживе її, не давала їй заплющити очі. Поки вона дихає, брехня не перемогла.
Вона стиснула зуби й знову до крові провернула зап’ястки в мотузці, хоч уже знала, що не розв’яжеться. Не здаватися було єдиним, що їй лишалося, і вона не здавалася, щоб правда не померла разом із нею. Холод притуплював біль, сплутував думки, змушував забувати, скільки часу минуло. Олександра знову й знову повертала себе до одного: тека в Лідії, зустріч призначена, отже, навіть тепер надія ще є. А потім, крізь напливну темряву, вона почула шарудіння.
Почувся легкий дитячий крок по палому листю, і вона побачила над собою обличчя. Маленьке, кругле, перелякане обличчя дівчинки в сірій шапці з помпоном. І зібрала останні сили, щоб вимовити.
— Дівчинко, біжи. Знайди Лідію. Тільки не чоловіка й нікого з лікарні.
Леся довго розплутувала вузол. Пальці змерзли й не слухалися, а конопляна мотузка, що набухла від сирості, затяглася в тугий клубок. Дівчинка колупала його нігтями, тягнула зубами, плакала від натуги й страху, але не кидала.
Леся пам’ятала, як тітка-лікарка одного разу дала їй потримати стетоскоп і не стала сміятися з її страху. Тепер дівчинка не могла покинути Олександру. Ніяк.
Нарешті вузол на дереві піддався. Тітка-лікарка осіла набік, звільнена від стовбура, але руки її лишалися стягнутими за спиною. Розв’язати їх у Лесі не вистачало сили.
— Іди, — прошепотіла Олександра. — Біжи, дівчинко. Дім Лідії знаєш? Стара фельдшерка живе біля яру, у домі з дерев’яним півнем на гребені.
— Скажи їй: Олександра зв’язана в лісі, біля покинутого дому. Скажи, що вони повернуться.
— Скажи одне слово: «Тека». Вона зрозуміє. Біжи, люба, тільки до неї. Більше нікому.
— А ви? Вони ж повернуться! — спитала Леся тремтячим голосом.
— Я сховаюся. — Олександра насилу всміхнулася, цокочучи зубами. — Відповзу в кущі, у темряві не знайдуть. Біжи.
Леся побігла. Вона бігла так, як не бігла ніколи в житті. Через яр, через свою заповітну стежку, посковзуючись, падаючи й знову підводячись. Гілки шмагали по обличчю, холодне повітря обпікало горло, але дівчинка думала тільки про те, що має встигнути раніше за тих двох. Вона не відчувала ні подряпаних колін, ні кольок у боці…
