Сутеніло швидко. Ліс наливався чорнотою, і за кожним стовбуром Лесі ввижалися ті двоє, які повернуться до сосни й не знайдуть здобичі. Вона дісталася краю селища вже в цілковитій темряві й проминула свій дім, бо тітка-лікарка веліла не звертатися ні до чоловіка, ні до когось із лікарні.
Леся не розуміла причин, але послухалася. Вона помчала до яру, до дому з дерев’яним півнем на гребені. Лідія відчинила на відчайдушний стукіт і з одного погляду на обличчя дівчинки зрозуміла: сталося лихо.
— Де вона? — вимогливо спитала Лідія.
— Біля… покинутого… дому… — задихалася Леся.
— Зв’язана… Вона сказала: «Тека». Сказала, ви зрозумієте…
Лідіїне обличчя закам’яніло. Кілька митей вона стояла нерухомо, а потім заметушилася з дивовижною для її років швидкістю. Зірвала з гачка теплу куртку, взула зимові чоботи й схопила старий кнопковий телефон.
— Наталю! — гаркнула вона в слухавку, набравши номер. — Наталю Левченко, ти мене чуєш? Донька твоя в мене, ціла, не лякайся. Слухай і не перебивай.
— Бери сусіда Пашка, у якого є машина, і їдьте до покинутого дому на дальній просіці. Знаєш де? Там нашу лікарку зв’язали й кинули. Поки що живу.
— Заберіть її й везіть до мене. Тихо, без галасу. Нікому в селищі ні слова.
— Особливо Богданові. У лікарню й місцевому поліцейському теж не дзвоніть.
— Чуєш мене? Відповідаєш за це головою. Усе, їдьте.
Вона поклала слухавку й повернулася до Лесі.
Погляд у Лідії був страшний. Не злий, а такий, яким дивляться люди, що давно збагнули жорстокість світу і все одно не змирилися з нею.
— Розумниця, дівчинко, — сказала вона глухо.
— Ти сьогодні врятувала людину. Може, й не одну. Сідай біля печі, грійся.
— І поки мовчи про все. Зрозуміла?
Леся кивнула й заплакала.
Тепер уже можна було плакати. Олександру привезли до Лідії пізно ввечері. Наталя із сусідом знайшли її не біля сосни.
Як і обіцяла, Олександра відповзла в підлісок і лежала в кущах, напівзасипана листям, майже непритомна від холоду. Ті двоє до сосни так і не повернулися. Біля покинутого дому, як з’ясувалося потім, обвалилася підгнила пічна труба й ледь не зачепила Славка.
Вони довго розбирали завал у темряві, посварилися і зрештою вирішили відкласти все до світанку, певні, що зв’язана жінка нікуди не дінеться. Ця відстрочка врятувала Олександрі життя.
Лідія всю ніч поступово зігрівала її сухими ковдрами й грілками, загорнутими в тканину. Гаряче питво дала лише тоді, коли Олександра повністю прийшла до тями й змогла ковтати. До ранку лікарка вже могла говорити, і першими її словами були не «дякую» і не «де я».
— Тека ціла? — спитала Олександра.
— Ціла, звісно! — Лідія схлипнула, вперше за всю ніч давши слабину. — У підвалі твоя тека. Куди їй дітися?
— Тоді все добре, — прошепотіла Олександра й заплющила очі.
— Значить, іще можна все виправити.
Ранок приніс нову небезпеку. Богдан зі Славком повернулися до сосни на світанку й побачили розплутану мотузку та порожнє місце…
