Олександра зникла. Для них це означало катастрофу. Лікарка на волі, а разом із нею на волі всі докази, які могли відправити їх за ґрати на роки.
Почалося полювання. До полудня все селище гуло. Богдан, розгублений, убитий горем чоловік, ходив по хатах і розповідав, що дружина його зникла.
Пішла ввечері й не повернулася. Не інакше як біда, треба шукати. Він говорив це так щиро, з таким болем у голосі, що в будь-кого здригнулося б серце.
Славко під цей шумок об’їжджав селище, придивляючись до кожного двору. Із районного центру за дзвінком уже виїхав сам головний лікар Дорошенко, Сергій Миколайович, огрядний, сивий, із важким поглядом з-під навислих повік. Він звик, що в окрузі його бояться й слухаються.
Богдан дійшов і до дому Левченків. Леся саме годувала курей на подвір’ї, коли він відчинив хвіртку. Високий, вродливий, він удавав таке горе, що в кожного здригнулося б серце.
Леся завмерла. Вона не раз бачила його здалеку й одразу зрозуміла: перед нею чоловік лікарки.
У пам’яті озвався шепіт лікарки: «Тільки не чоловіка. І нікого з лікарні». Отже, ось він — Богдан.
Отже, він був причетний до того, що лікарку зв’язали й кинули під сосною.
— Здрастуй, красуне, — лагідно сказав Богдан, присідаючи навпочіпки, щоб опинитися з Лесею врівень. — Ти ж донька Левченків? Поклич маму. Хоча, може, ти й сама мені допоможеш. Дружину мою шукаю, лікарку Бондаренко. Ти ж її знаєш? Пропала вона, от біда. Не бачила її в лісі чи на стежці? Ти ж лісом бігаєш.
Серце в Лесі закалатало так, що стало важко дихати. У голові майнуло все разом.
Сосна, мотузка, сині пальці, шепіт — не чоловіка. Їй хотілося втекти, закричати. Але вона стояла, і кури вовтузилися біля її ніг.
Богдан дивився на неї впритул уважними очима й чекав.
— Не бачила, — відповіла Леся.
Голос майже не здригнувся. Пізніше Леся сама дивувалася, звідки взялися сили.
— Я тепер у ліс не ходжу. Даня хворіє, я з ним сиджу.
— У ліс не ходиш, — повільно повторив Богдан, і його погляд став гострим, випробувальним. — А чого ти тремтиш?
— Холодно, — відповіла Леся й, не витримавши, відвернулася до курей.
— Ма! — гукнула вона в бік дому. — До нас прийшли!
На ґанок вийшла Наталя, витираючи руки об фартух. З вигляду вона здавалася спокійною, хоч усередині все обірвалося: від Лідії жінка вже знала правду.
Наталя розуміла, хто стоїть біля хвіртки, і бачила, як донька бреше йому в очі, рятуючи чуже життя. Вона спустилася на подвір’я, стала між Богданом і Лесею та заслонила дівчинку плечем.
— Що тобі треба? — спитала вона похмуро, з природним роздратуванням утомленої матері, в якої хворіла дитина.
— Не бачили ми твоєї лікарки. У мене своє горе: син кашляє без упину. Не до чужого.
— Іди, Богдане. Ніколи мені.
Він постояв ще кілька митей, переводячи погляд із матері на доньку.
Потім кивнув, підвівся й спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою.
— Ну, бувайте. Якщо захворієте, лікувати тепер нікому. Лікарка ж утекла.
Помовчавши, він додав:
— А ти, Лесю, якщо раптом щось згадаєш про ліс, скажи мені. Я добре віддячу.
Він пішов. Наталя дочекалася, поки за ним зачиниться хвіртка, втягла Лесю в дім, замкнула двері на засув, і тільки тоді, прихилившись до одвірка, дозволила собі затремтіти. А Леся дивилася на матір і розуміла, по-дитячому, але остаточно, що тепер вони всі в цьому разом і що назад дороги немає…
