— Ну навіщо ти полізла, Олександро? — почула вона, вже провалюючись. — Навіщо? Усе ж було добре…
Отямилася вона від холоду й тряски.
Її кудись везли. Вона лежала на задньому сидінні знайомої машини, зв’язана по руках і ногах, із важкою, гудучою головою. Олександра впізнала запах салону й звичний скрип підвіски.
За вікном миготіли чорні стовбури. На передніх сидіннях говорили двоє — Богдан і Славко.
— У покинутий дім, — казав Славко. — Там до весни ніхто не з’явиться. Потримаємо її, поки обшук зробимо.
— Треба знайти флешку й теку. Дорошенко рве й мече. Каже, поки папери не в нас, усім кінець.
— А потім?.. — Голос Богдана звучав глухо й чужо.
— Потім Сергій Миколайович вирішить, — відповів Славко. — Може, відпустимо, якщо схаменеться.
— Може… — Славко не договорив. — Ти, головне, пусти чутку, що вона втекла до коханця в місто. Усі повірять. Молода, гарна, шість років просиділа в глушині — от і поїхала. Хто її шукатиме?
Богдан мовчав.
Олександра лежала, удаючи, що спить, і в чавунній її голові повільно, поштовхами, поверталася ясність. Вони везуть її в покинутий дім. Вони шукатимуть теку й флешку.
Тека й флешка були в Лідії. До них не дістатися, слава богу. Отже, викрадачі пустять чутку, що Олександра втекла.
І тоді її доля залежатиме від рішення Дорошенка. А він уже поставив під загрозу десятки дітей заради грошей. Одну лікарку спише, не замислившись.
Отже, треба тікати. Будь-якою ціною. Поки вони не дісталися до дому, з якого вже не вийти.
Нагода випала, коли Олександра вже майже перестала сподіватися. Машина йшла лісовою дорогою, якщо можна назвати дорогою дві колії, залиті зимовою рідкою багнюкою поверх мерзлої землі. На черговому підйомі машину повело боком, колеса забуксували, і вона сіла днищем у розкислу глину.
Намертво. Славко лаявся, газував, машина тільки глибше заривалася. Нарешті він заглушив мотор.
— Усе, приїхали. Далі пішки. Тут до дому пів кілометра.
— Її тягти? — спитав Богдан.
— Ти з глузду з’їхав? Пів кілометра по багнюці? — огризнувся Славко. — Підемо налегко, подивимося, що там із домом.
— Розтопимо піч, потім по неї повернемося. Куди вона дінеться? Вона зв’язана.
Вони витягли Олександру з машини. Славко — грубо, за комір, Богдан чомусь обережніше, відводячи очі. Дотягли до старої сосни при узбіччі, посадили, прихиливши спиною до стовбура, обмотали мотузкою поверх, прикрутили до дерева.
Вони перевірили вузли на руках.
— Замерзне ж, — тихо сказав Богдан.
— За годину не замерзне. Пішли.
Вони пішли — дві темні постаті, що розчинилися в сутінках між стовбурами, — туди, де за поворотом стояв покинутий дім.
Пішли, залишивши зв’язану жінку біля сосни в холонучому лісі за годину до темряви. Олександра рвонулася. Мотузка тримала намертво.
Вона рвалася, крутила зап’ястками, поки шкіра не почала злазити. Мотузка не піддавалася. Вона намагалася докричатися.
До кого? До лісу? До ворони? Голос сів, із горла виходив лише хрип. Снодійне, підмішане в чай, позбавляло її останніх сил. Вони йшли, як вода в пісок, а холод повз від землі вгору, по мокрому халату до серця.
Ось і все, подумала Олександра майже спокійно, тим страшним спокоєм, який приходить на самому краю. Ось і все, лікарко. Замерзнеш під сосною, як пес пастуха…
