Часу в неї лишалося менше, ніж вона думала. Наприкінці грудня Олександра зібрала товсту картонну теку й сховала її не вдома, де було небезпечно, а в підвалі в Лідії, загорнувши в церату. Усередині лежали копії накладних, роздруківки з бази, фотографії й зошит зі спостереженнями. Кожен аркуш був підписаний і розкладений за датами, щоб стороння людина могла відновити послідовність постачань без додаткових пояснень. Олександра кілька разів звірила номери серій і прибрала всі здогади, які поки не можна було підтвердити. У теці лишилося тільки те, що витримувало перевірку фактами.
Там само була флешка з усіма знімками. В окремий зошит Олександра вечорами переписувала дані з журналів щеплень і температури. Виходив паралельний чесний облік, де навпроти кожного підозрілого щеплення стояли дата, серія й посилання на накладну та фотографію. Лідія дивилася, як молода лікарка ховає згорток у підвалі, і хитала головою.
— Ти хоч розумієш, проти кого йдеш? Тут не один Богдан, тут і Дорошенко, головний лікар. Таке без нього не провернути. Хто відходи спише? Хто проведе накладні? Хто відведе перевірку? Це ціле кубло, Сашуню, а ти сунеш у нього палицю.
— Діти хворіють, — сказала Олександра. — Маланка померла. Даня Левченко ледве дихає.
— І що мені тепер — мовчати?
Лідія зітхнула.
— Мовчати я тобі не велю. Я прошу тебе берегтися.
— Не йди до місцевих: ні до поліцейського, який дружить із Дорошенком, ні до районної лікарні. Звертайся відразу в область. І, Сашуню…
Лідія взяла її за руку сухими, цупкими пальцями.
— Богданові ні слова. Чуєш? Що б не казало твоє серце — ні слова.
Олександра кивнула.
І не послухалася. Не те щоб вона розповіла Богданові. Ні.
Але людина, яка шість років ділить з іншою ліжко, не вміє брехати відразу всім тілом. Олександра почала уникати його погляду й замикати шухляду стола.
Замовкала, коли він заходив. Уночі здригалася. І Богдан, недурний, чутливий Богдан, який умів читати людей, як розкриту книжку, звісно, відчув.
Не міг не відчути. Розв’язка наблизилася швидше, ніж розраховувала Олександра. На початку січня вона із запасного телефона, купленого за готівку, зв’язалася зі співробітником обласного управління, що наглядало за якістю ліків.
Не з місцевими. З областю. Виклала суть, додала кілька фотографій.
Їй відповіли не відразу, але відповіли. Зацікавилися. Попросили про зустріч.
Призначили день — за тиждень, у районному центрі, куди мав приїхати інспектор. Олександра мала привезти теку.
Вона погодилася. І, окрилена тим, що її нарешті почули, припустилася помилки, яка ледь не коштувала їй життя. Вона трохи заспокоїлася.
Вона перестала так ретельно таїтися. Під час розмови з Лідією в амбулаторії Олександра не помітила, що двері в коридор прочинені, і вимовила вголос день, місце й слово «інспектор». Біля дверей стояв Славко, який приїхав нібито по порожні контейнери, а насправді давно стежив за лікаркою за наказом тих, кому було що втрачати.
Увечері того ж дня Богдан був незвично ласкавий. Він привіз із районного центру її улюблені цукерки, розтопив піч і налив їй чаю. Говорив про те, як навесні вони нарешті поїдуть до моря, як він утомився від глушини й хоче все кинути, вивезти її до міста.
Олександра слухала Богдана й на коротку зрадливу мить подумала: «А раптом я помилилася? Раптом усе це збіг, лихі думки людини, змученої безсонням? Раптом мій Богдан ні до чого?»
Вона не знала, що чай був не просто чаєм. Вона зрозуміла це, коли світ почав плисти. Стіни кімнати хитнулися, обличчя Богдана витяглося й попливло вбік.
Чашка випала з ослаблих пальців і покотилася підлогою, не розбившись. Олександра хотіла встати й не змогла. Хотіла закричати — язик не слухався.
Останнім, що вона побачила ясно, перш ніж провалитися в темряву, було обличчя чоловіка, який схилився над нею. У ньому не було ні злості, ні ненависті — тільки втомлена діловита досада людини, якій належить неприємна, але необхідна робота…
