А вранці вона почала працювати методично й холодно, як ніколи в житті, бо зрозуміла: сльозами тут не зарадиш. Зарадить тільки справа, зібрана так щільно, щоб жоден адвокат, жоден Дорошенко, жодна влада не могли її розхитати. Потім узялася за термоіндикатори.
Вона почала фотографувати кожен флакон, кожну етикетку й мітку, кладучи поруч екран телефона з датою. Світлий колір справжнього термоіндикатора сам собою нічого не доводив, тому Олександра лише ретельно фіксувала зовнішній вигляд упаковки для майбутньої експертизи.
Куди важливішими були знайдені в гаражі аркуші з надрукованими квадратами: такі мітки не містили чутливого шару й не могли змінювати колір. Але й це потребувало підтвердження фахівців. Далі Олександра взялася за накладні.
Олександра копіювала накладні, перезнімала їх на телефон, звіряла номери партій, дати й обсяги. У відкритій базі розподілу вона виявила розбіжність, від якої в неї похололи руки: кілька партій, записаних у місцевих документах як отримані селищем, у центральних відомостях спрямовувалися за однією й тією самою адресою — до приватної клініки обласного центру.
Держава вже оплатила вакцину для дітей, але справжні флакони, судячи з документів, ішли до приватної клініки і там продавалися за готівку. Одного разу Богдан ледь не застав Олександру за перевіркою.
Вона сиділа за кухонним столом пізно ввечері, розклавши перед собою роздруківки накладних і звіряючи номери серій. Думала, що Богдан поїхав до районного центру до ранку. Але фари ковзнули по вікну несподівано рано, грюкнули дверцята, заскрипів сніг під чоботами.
Олександра одним рухом змела папери в шухляду стола, засунула телефон під фартух і, коли Богдан увійшов, уже стояла біля плити, помішуючи давно вистиглий суп. Серце калатало так, що, здавалося, було чути на весь дім.
— Ти чого в темряві сидиш? — спитав Богдан, клацаючи вимикачем.
Він дивився на неї уважно, трохи примружившись, своєю звичною манерою читати людей.
— Бліда яка. Не захворіла?
— Втомилася, — сказала Олександра, не обертаючись.
— Цей спалах… Діти хворіють. Ти б дізнався в постачальників, що за вакцина прийшла до нас в останній партії.
— Дивна вона якась, ніби зовсім не діє.
Олександра сама не зрозуміла, навіщо це сказала. Мабуть, хотіла побачити його обличчя.
І побачила. На частку секунди в його очах майнуло щось. Не здивування, ні, а швидкий, гострий розрахунок, як у гравця, який раптом побачив небезпечну карту.
Але вже за мить обличчя розгладилося в звичну ліниву усмішку.
— Вакцина як вакцина, — сказав Богдан легко. — Ти, лікарко, не вигадуй.
— Зима, діти хворіють, а в тебе відразу постачальники винні.
Він підійшов, обійняв її ззаду за плечі й поцілував у маківку.
— Лягай спати. На тобі лиця немає.
Вона стояла в його руках і відчувала, як по спині біжить холодний піт. Тепер вона точно знала: він усе зрозумів. Може, не все, але головне — зрозумів, що вона веде розслідування…
