Останній сумнів вона вбила власними руками — і краще б не вбивала. У Богдана був гараж на краю подвір’я, цегляний, міцний, завжди замкнений на навісний замок. Там він тримав інструмент, запчастини, ящики з витратними матеріалами для лікарні.
Олександра туди не заходила. «Не жіноча справа, та й навіщо», — казав Богдан. Але одного разу, коли він поїхав на два дні, вона знайшла запасний ключ у кишені його старої куртки й увійшла.
У гаражі було холодно й пахло машинним мастилом і ще чимось — спиртовим, аптечним. Біля дальньої стіни, під брезентом, стояв невеликий верстат. Олександра не відразу зрозуміла, що це, а зрозумівши, сіла просто на крижану підлогу.
То була обкатувальна машинка. Та сама, якою запечатують флакони алюмінієвим ковпачком. Поруч у коробці з-під взуття лежали порожні ковпачки.
Там само лежав розсип гумових пробок і кілька десятків флаконів: одні порожні, інші наповнені прозорою рідиною, без етикеток. Поруч були аркуші з назвами вакцин, номерами серій і крихітними квадратами, що лише зображали термоіндикатори. Звичайна друкарська фарба не могла реагувати на тепло. Тепер Олександра розуміла, як могла працювати підміна: справжню вакцину перехоплювали й продавали.
Використані флакони, які Олександра чесно здавала у відходи, привозили в цей гараж. Із них знімали старі етикетки, ємності мили, наповнювали фізрозчином, знову закривали на верстаті й обклеювали свіжими підробленими етикетками. Потім їх везли в амбулаторію як нову партію. Коло замикалося, і в його центрі стояв чоловік Олександри.
Олександра винесла з гаража три флакони й один аркуш етикеток, замкнула замок, повернула ключ у кишеню куртки. Руки в неї не тремтіли. Минула та стадія, коли тремтять. Усі колишні дрібниці — своєчасні постачання, легкість, із якою Богдан розв’язував будь-які проблеми, його наполегливі поради вести журнал без жодної помарки, — раптом склалися в одну картину. Від цього спокій став іще страшнішим.
Вона стала спокійною й порожньою, як вистуджений дім. У ніч після повернення Богдана Олександра не спала й лежала поруч із ним, дивлячись у темряву.
Він спав рівно, спокійно, розкинувшись, як спить людина з чистою совістю, а вона дивилася в стелю й згадувала. Списаний холодильник, привезений у дощ. Нові постачання, завжди вчасні, завжди такі, що сходилися з накладними.
Вона згадала, як спритно Богдан владнував будь-яку нестачу і як одного разу напівжартома сказав їй: «Ти, головне, журнал свій веди акуратно, лікарко. Папір усіх рятує». Тоді слова здавалися турботою. Тепер вони звучали як насмішка людини, яка змусила її власною рукою створювати йому алібі.
Вона не могла повірити й відчайдушно не хотіла вірити. Тому вирішила зібрати докази — передусім для себе, а потім для тих, кому належало розбиратися в тому, що сталося.
Насамперед Олександра перестала викидати порожні флакони.
Потай, після кожного дня щеплень, вона відкладала один-два спорожнілі флакони в кишеню халата, надписуючи дату, партію та імена дітей. Потім передавала їх Лідії, і та складала зразки в стару валізу, сховану в підвалі.
Так вона накопичувала докази. Але самих порожніх флаконів було мало: їй потрібно було самій переконатися до кінця, не лишивши місця сумнівам.
Одного разу пізно ввечері Олександра залишилася в амбулаторії сама, замкнула двері й засунула фіранку. Тремтячими руками вона дістала з холодильника новий, ще не відкритий флакон зі свіжої партії, відкрила його й набрала вміст у стерильний шприц.
На вигляд прозора рідина нічим не відрізнялася від фізрозчину, але Олександра розуміла: ні колір, ні запах не можуть бути доказом. Вона закрила шприц, підписала зразок і сховала разом із флаконом, щоб згодом передати на експертизу.
Вона стояла посеред темного кабінету зі шприцом у руці й відчувала, як земля йде з-під ніг. Лабораторного підтвердження поки не було, але все знайдене вказувало на те, що страшний здогад правильний.
У її холодильнику під виглядом захисту дітей, можливо, стояла підсолена вода. І вона, Олександра, могла пів року вводити її дітям власною рукою, певна, що захищає їх. Тієї ночі її все-таки знудило…
