Олександра гнала від себе цю думку. Це було надто жахливо, надто схоже на марення. Вона вела холодовий ланцюг бездоганно.
Термоіндикатори завжди були світлими. Флакони приходили запечатані, з етикетками, із сертифікатами. Вона звіряла партії з накладними.
Усе сходилося. Як, яким чином у запечатаному флаконі з правильною етикеткою і світлим термоіндикатором могло виявитися не те, що написано на етикетці? Вона пішла до Лідії. Та вислухала її мовчки, сидячи біля печі й кутаючись у сірий пуховий платок.
І обличчя її, порізане зморшками, кам’яніло з кожним словом Олександри. Коли та закінчила, Лідія довго мовчала. Потім сказала.
— Флакони до тебе цілими приходять?
— Цілими, з неушкодженим ковпачком, усе як належить.
— А ковпачок звідки? Із заводу чи… — Олександра запнулася. Ковпачки.
Алюмінієві обкатки, якими запечатують флакон поверх гумової пробки. Коли відкриваєш флакон, відгинаєш язичок, і ковпачок більше не надягнеш. Флакон позначений як відкритий.
Знову герметично закрити його можна лише спеціальним верстатом, обкатувальною машинкою. Такі є на заводах — і теоретично будь-де, де знайдеться верстат і вправні руки.
— Ти от що, — сказала Лідія тихо. І в тихому її голосі було стільки важкої злості, що Олександрі стало не по собі. — Ти флакони порожні куди діваєш після щеплень?
— У відходи. За правилами, у спеціальний контейнер, потім на утилізацію.
— А утилізацію хто возить?
Олександра мовчала.
Вона знала, хто. Медичні відходи, як і все інше, забирав і вивозив Богданів чоловік. Водій Славко.
То був здоровило, вічно похмурий водій районної лікарні, який працював при головному лікареві Дорошенку. Богдан теж був там своїм.
— Порожні флакони, — сказала Лідія, дивлячись на вогонь.
— Це, Сашуню, золото. Справжній флакон зі справжньою етикеткою, сертифікатом і номером партії. Налий у нього що завгодно, закрий знову — і відразу не відрізниш.
— А куди дівається справжня вакцина, якщо у флаконах у тебе не вона? Подумай.
Олександра подумала, і їй стало так зле, що довелося сісти. Справжня вакцина коштувала великих грошей.
Особливо дорого коштувала якісна багатокомпонентна вакцина. Держава закуповувала її для дітей і безкоштовно розподіляла по амбулаторіях. Але той самий препарат був потрібен і приватним клінікам, де за нього платили готівкою: попит був високий, а постачання постійно бракувало.
Що, як хтось перехоплював оплачену державою вакцину дорогою до селища? Справжні, цілі флакони йшли до приватної клініки за готівку, а в амбулаторію привозили схожі флакони з тими самими етикетками й сертифікатами, але наповнені дешевим фізрозчином. Можливо, Олександра, нічого не підозрюючи, пів року вводила дітям звичайну підсолену воду й акуратно вписувала кожну ін’єкцію в бездоганний журнал.
Журнал. Її совість, переписана на папір. І в цій совісті тепер стояло: щеплений, щеплений, щеплений.
А насправді виходило: обдурений, обдурений, обдурений.
— Хто? — спитала Олександра самими губами.
Лідія подивилася на неї довго й жалісливо.
— Невже сама не розумієш? Хто в нас усе возить? Кому в лікарні довіряють ключі? Хто з Дорошенком на короткій нозі?
Олександра знала. Це ім’я виникло в її думках ще до того, як вона переступила поріг Лідіїного дому.
Просто до цієї хвилини не дозволяла собі договорити його навіть подумки. Богдан. Її чоловік…
