А почалося все з грудної дівчинки на ім’я Маланка. Батьки вибрали для неї це рідкісне старовинне ім’я.
Молода пара з сусіднього села. Міцна, рум’яна дівчинка, третя дитина в родині. І все з нею було добре рівно до того дня, коли вона раптом закашляла.
Кашель був дивний, нападами, до посиніння, до блювання. І наприкінці кожного нападу Маланка робила вдих із тим самим свистом — півнячим криком, від якого в матері все обривалося всередині. Олександра знала цей кашель.
То був кашлюк — хвороба, яка завдяки вакцинації траплялася значно рідше й тому здавалася майже забутою. У дорослих вона зазвичай перетворювалася на виснажливу недугу, що могла тягнутися багато тижнів.
Для грудного немовляти це смертельна небезпека: черговий напад може закінчитися зупинкою дихання. Олександра зробила все, що могла.
Вона сиділа над Маланкою ночами, відсмоктувала слиз, тримала кисневу подушку, рахувала напади, їх ставало дедалі більше, вони йшли дедалі частіше, і кожен був як маленька кара. Дівчинка синіла, закочувала очі, завмирала на страшну довгу секунду, коли здавалося — все, не вдихне. А потім із надривним півнячим криком втягувала повітря, і Олександра щоразу видихала разом із нею.
Вона возила Маланку до районного центру, домагалася переведення до обласної лікарні, чергувала біля телефону й сперечалася з байдужими диспетчерами. Зробила все можливе у віддаленому поселенні без реанімації, потрібної апаратури й другої пари рук. Але між сусіднім селом і обласною лікарнею було понад сто кілометрів розбитої дороги, зимове бездоріжжя й час, якого в немовляти майже не лишалося.
Швидка приїхала пізно й загрузла неподалік від районного центру, у тій самій глині, що потім триматиме й Олександрину машину. Маланка померла на четвертий день, уночі на руках у матері, у застряглій швидкій між двома нападами. Просто не вдихнула після чергового — і все.
Щойно був живий теплий клубочок — і ось його не стало. А мати все гойдала його й гойдала, не вірячи, і кликала на ім’я в темному салоні, де буксували колеса й лаявся водій. Олександрі потім розповіли, як це було.
Вона не змогла дослухати. Ховали Маланку всім селом. Крихітна труна, маленька могила на краю кладовища, сіре небо, чорні дерева. Люди стояли тісно, але майже не розмовляли: поруч із таким горем будь-яка втіха здавалася порожньою й запізнілою.
Мати не голосила, стояла мовчки, закам’яніла, і це було страшніше за будь-який крик. Олександра стояла поруч і стискала в кулаку до болю одну-єдину думку, яка не давала їй дихати. Цього не мало статися.
Маланка отримала всі належні за віком дози. Олександра сама робила їй щеплення і після похорону не спала три доби.
Смерть дитини лишає в душі лікаря незагойний слід. Але Олександру мучила ще й одна нав’язлива думка, що звучала дедалі гучніше: чому хвороба перебігала так тяжко? Усі діти в її окрузі отримували належні за віком дози, і вона стежила за цим майже фанатично. У картці Маланки теж стояли всі потрібні позначки.
Олександра сама тримала в руках картку дівчинки й вносила відомості до журналу: дата, флакон, партія, отримана за віком доза. І все ж дитина захворіла на кашлюк.
Та не просто хворіла, а так тяжко, ніби захисту не було зовсім. Поодинокий випадок можна пояснити по-різному: вакцина не дає стовідсоткової гарантії, і тяжкий перебіг іноді можливий.
Олександра намагалася переконати себе в цьому й майже переконала. А потім закашляв Даня Левченко. Олександра прийшла до Левченків на виклик.
Наталя, мати хлопчика, прибігла в амбулаторію сама не своя. Дім Левченків був небагатий, але чистий. Батько Дані подовгу працював далеко від родини, і Наталя тягнула двох дітей сама.
Худенький п’ятирічний Даня лежав на ліжку й заходився тим самим кашлем, від якого в Олександри вже хололо всередині. Напад ішов за нападом — до синяви, до блювання, з півнячим свистом наприкінці. Поруч, вчепившись у край ліжка, стояла його старша сестра Леся, дев’ятирічна дівчинка в застираному платтячку.
Вона дивилася на брата такими очима, що Олександра відвела погляд. Так діти дивляться, коли вперше розуміють: дорослі можуть не все.
— Він же отримав усі щеплення, — повторювала Наталя, ламаючи руки.
— Ви ж самі його щеплювали, Олександро. Я пам’ятаю, ще навесні. Як же так? Чому він захворів?
Олександра не знайшлася, що відповісти.
Вона оглянула Даню, призначила все, що могла призначити, пояснила Наталі, як тримати дитину під час нападу, щоб вона не задихнулася. Веліла при найменшому погіршенні бігти по неї будь-якої години. А про себе думала одне й те саме, по колу.
Даня отримав належні дози, як і Маланка, але хворів так тяжко, ніби захист не спрацював.
Ідучи, вона озирнулася й побачила, як Леся залізла до брата на ліжко, обійняла його й щось тихо розповідає, відволікаючи від кашлю. Серце Олександри стиснулося за цих дітей, за всю їхню родину і за те, чого вона поки не розуміла, але вже відчувала як біду, що насувається.
Невдовзі захворіли ще троє дітлахів із селища, а потім діти з сусідніх сіл і далеких хуторів.
У всіх у картках стояли щеплення, і кожен запис Олександра робила сама. Але діти кашляли тим самим півнячим кашлем, наче надійного захисту не було.
До грудня Олександра зрозуміла, що має справу зі справжнім спалахом, який повзе від села до села. Окремі випадки можливі й після вакцинації, але однаково тяжкий перебіг у багатьох дітей, які отримали належні дози, виглядав ненормально. Тоді вона вперше відчула холодний, нудотний страх перед висновком, який поки боялася сформулювати.
Багатьом дітям вакцина не дала навіть того захисту, який зазвичай пом’якшує перебіг хвороби. Отже, вони могли не отримати дієвого препарату. Отже, у флаконах, із яких робила уколи Олександра, могло бути не те, що написано на етикетці…
