Життя без прикрасПотім він узяв ключі й вирушив до «Стальвесту». Підприємство розташовувалося на іншому кінці міста, за залізничними коліями. Навколо стояв новий паркан із профнастилу, ворота відчинялися автоматично, біля входу висіла охайна вивіска, а вздовж огорожі тягнувся підстрижений газон.
Андрій зупинився через дорогу й заглушив двигун. Сорок хвилин він спостерігав за вантажівками, що заїжджали, охоронцем у чистій формі, який відчиняв шлагбаум, і працівницями офісу, що виходили на ґанок. Кілька разів уявляв, як підніметься до Середи й скаже йому, що все знає.
Але за цією фразою не було наступного кроку. Конкурент викличе юриста й спокійно розведе руками, а Віктор уже за годину дізнається про візит. Андрій завів мотор і поїхав.
Наприкінці робочого дня, коли на другому поверсі вже згасла половина коридорних ламп, директор запросив начальника заводської безпеки Григорія Антоновича Бондаря. Той шість років відповідав за безпеку підприємства, а до того вісімнадцять років пропрацював у слідчих органах. Він майже завжди носив один і той самий сірий светр і вимовляв слова так скупо, ніби за кожне доводилося платити.
— Григорію Антоновичу, розмова буде не для протоколу.
— У мене інших розмов майже не буває.
Андрій показав запис. Бондар переглянув його повністю, не перебиваючи, і попросив повторити. На його обличчі нічого не змінилося.
— Знімав хлопець?
— Мій син.
— Гарна зйомка.
Він поклав телефон на стіл екраном донизу.
— Чого саме ви хочете досягти?
— З’ясувати, чи потрапляли наші розрахунки до сторонніх. Без викликів, пояснювальних і чуток.
— Тоді мені знадобляться три речі, — сказав Бондар. — Доступ до сервера, ваша письмова згода на вивантаження журналів і обіцянка нікому нічого не казати. Ні Ользі Михайлівні, ні Миколі Степановичу. Особливо Віктору Сергійовичу.
— Я зрозумів.
— Поки що ні, — заперечив Бондар. — Ви з ним вісім років. Вам неодмінно захочеться поставити запитання прямо. Ось цього робити не можна.
Три дні начальник безпеки не показувався. Андрій підписував документи, обходив цехи, зустрічався з людьми й увесь час відчував себе гостем, який нишком перевіряє шафи в чужому домі. На четвертий день Бондар приніс ноутбук і тонку теку роздруківок.
— Сідайте, — сказав він. — Розмова буде недовгою.
Розрахунки зберігалися в закритому розділі сервера. Туди входили через три облікові записи: директора, Віктора Савченка й кошторисниці Марини Левченко. Кожне копіювання система автоматично заносила до журналу. Налаштування було стандартним, але про нього, крім адміністратора, майже ніхто не пам’ятав.
Бондар підсунув перший аркуш.
— Закупівля металоконструкцій трирічної давнини. Копіювань і вивантажень немає. Тоді завод програв чесно: ви просто запропонували надто високу ціну.
Наступним на стіл ліг другий аркуш.
— Майданчик Гончаренка, позаминулої осені. За добу до розкриття конвертів підсумковий файл записали на знімний носій з облікового запису Савченка. Час — 21:40.
Далі йшла закупівля минулої зими: знову за добу до відкриття заявок і тим самим способом. Потім ішли весна, літо й осінь. В одному випадку розрахунок відправили на поштову скриньку безплатного сервісу, не зареєстровану на підприємство.
За два роки Бондар знайшов чотирнадцять епізодів. Вісім стосувалися процедур, де завод Андрія ставав другим. Ще шість — закупівель, у яких підприємство не брало участі, хоча мало розрахунки вартості матеріалів. На цих відомостях теж можна було заробити.
— Чотирнадцять? — перепитав Андрій.
— Чотирнадцять.
Марина Левченко за весь час не вивантажила жодного файла. Вона працювала лише у власній програмі й навіть не користувалася флешкою. Андрій двічі копіював документи позаминулого року — серед дня, перед своїми відрядженнями. Усі інші сліди вели до облікового запису партнера.
— Його обліковим записом міг скористатися хтось інший?
— Міг, — погодився Бондар. — У нас багато хто тримає паролі на папірцях під клавіатурами. Я три роки пишу про це доповідні. У суді будь-який грамотний юрист скаже, що під чужим записом могла працювати навіть прибиральниця. Тому самих журналів мені недостатньо.
— Що ще потрібно?
— Гроші. Два роки відомості передають не з любові до мистецтва. Отже, стільки ж часу за них платять. Конверти носити незручно й небезпечно. Найімовірніше, у бухгалтерії є фірма, якій завод регулярно перераховує гроші за послугу, що існує тільки на папері.
Бондар знову склав аркуші до теки й підсунув її Андрієві.
— Ідіть у бухгалтерію. Тільки дійте обережно, Андрію Миколайовичу. Дуже обережно.
Головну бухгалтерку Лідію Степанівну директор запросив наприкінці тижня, дочекавшись, коли решта працівників розійдеться. Вона увійшла у в’язаній кофті, в окулярах на ланцюжку, сіла на самий край стільця й поклала руки на коліна. За плечима в неї були двадцять два роки на підприємстві, попереду — рік до пенсії.
— Мені потрібно підняти всі платежі одному контрагентові. Про це не повинен дізнатися ніхто, включно з Віктором Сергійовичем.
Вона не спитала назви. Зняла окуляри, протерла лінзи краєм кофти, повернула їх на ніс і промовила:
— «Правгарант».
Андрій мимоволі випростався.
— Я ще не сказав, яку фірму перевіряти.
— А я знаю. Двічі збиралася прийти до вас. Один раз навіть дійшла до дверей і повернула назад. Мені залишався рік до пенсії, донька сама виховує дитину. Я подумала: мене приберуть за тиждень, а ви однаково повірите йому, а не мені.
Голос бухгалтерки звучав рівно, однак пальці, що лежали на колінах, ледь ворухнулися.
Вона дістала складений учетверо аркуш.
— Консультаційні послуги. Платимо раз на місяць уже два роки. Кожен переказ — від 150 до 200 тисяч. До 300 тисяч Віктор Сергійович має право підписувати без вас. До жодного акта не додано звітів. Коли я питала, мені відповіли, що консультанти займаються маркетингом і працюють усно.
— Скільки перерахували загалом?
— 4 мільйони 200 тисяч. Учора я все перерахувала ще раз. І є ще одна обставина: фірма зареєстрована за адресою юридичного бюро. Я зателефонувала туди як звичайний клієнт. Мені сказали, що в «Правгаранта» за цією адресою лише поштова скринька.
У таблиці лежали рівні стовпчики сум і дат. Кожне таке платіжне доручення Андрій раніше бачив у загальному реєстрі й пропускав майже не дивлячись. Він довіряв документам Віктора так само безумовно, як той схвалював документи, підписані директором.
— За це вас можуть спробувати витиснути із заводу.
— Можуть, — погодилася Лідія Степанівна, поправляючи кофту. — Я в дев’яносто восьмому три місяці працювала без зарплати й не пішла. Тож цим мене не налякають. Краще скажіть, що робити далі.
— Зберіть усе: платіжні доручення, акти, договір і листування з цим контрагентом. Додому нічого не забирайте. Копії нехай зберігаються в сейфі Бондаря.
Уже біля виходу бухгалтерка зізналася: сьогодні Віктор цікавився, чому вона так часто ходить до архіву. Вона відповіла, що готується до податкової перевірки.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.