Потім він узяв ключі й вирушив до «Стальвесту». Підприємство розташовувалося на іншому кінці міста, за залізничними коліями. Навколо стояв новий паркан із профнастилу, ворота відчинялися автоматично, біля входу висіла охайна вивіска, а вздовж огорожі тягнувся підстрижений газон.
Андрій зупинився через дорогу й заглушив двигун. Сорок хвилин він спостерігав за вантажівками, що заїжджали, охоронцем у чистій формі, який відчиняв шлагбаум, і працівницями офісу, що виходили на ґанок. Кілька разів уявляв, як підніметься до Середи й скаже йому, що все знає.
Але за цією фразою не було наступного кроку. Конкурент викличе юриста й спокійно розведе руками, а Віктор уже за годину дізнається про візит. Андрій завів мотор і поїхав.
Наприкінці робочого дня, коли на другому поверсі вже згасла половина коридорних ламп, директор запросив начальника заводської безпеки Григорія Антоновича Бондаря. Той шість років відповідав за безпеку підприємства, а до того вісімнадцять років пропрацював у слідчих органах. Він майже завжди носив один і той самий сірий светр і вимовляв слова так скупо, ніби за кожне доводилося платити.
— Григорію Антоновичу, розмова буде не для протоколу.
— У мене інших розмов майже не буває.
Андрій показав запис. Бондар переглянув його повністю, не перебиваючи, і попросив повторити. На його обличчі нічого не змінилося.
— Знімав хлопець?
— Мій син.
— Гарна зйомка.
Він поклав телефон на стіл екраном донизу.
— Чого саме ви хочете досягти?
— З’ясувати, чи потрапляли наші розрахунки до сторонніх. Без викликів, пояснювальних і чуток.
— Тоді мені знадобляться три речі, — сказав Бондар. — Доступ до сервера, ваша письмова згода на вивантаження журналів і обіцянка нікому нічого не казати. Ні Ользі Михайлівні, ні Миколі Степановичу. Особливо Віктору Сергійовичу.
— Я зрозумів.
— Поки що ні, — заперечив Бондар. — Ви з ним вісім років. Вам неодмінно захочеться поставити запитання прямо. Ось цього робити не можна.
Три дні начальник безпеки не показувався. Андрій підписував документи, обходив цехи, зустрічався з людьми й увесь час відчував себе гостем, який нишком перевіряє шафи в чужому домі. На четвертий день Бондар приніс ноутбук і тонку теку роздруківок.
— Сідайте, — сказав він. — Розмова буде недовгою.
Розрахунки зберігалися в закритому розділі сервера. Туди входили через три облікові записи: директора, Віктора Савченка й кошторисниці Марини Левченко. Кожне копіювання система автоматично заносила до журналу. Налаштування було стандартним, але про нього, крім адміністратора, майже ніхто не пам’ятав.
Бондар підсунув перший аркуш.
— Закупівля металоконструкцій трирічної давнини. Копіювань і вивантажень немає. Тоді завод програв чесно: ви просто запропонували надто високу ціну.
Наступним на стіл ліг другий аркуш.
— Майданчик Гончаренка, позаминулої осені. За добу до розкриття конвертів підсумковий файл записали на знімний носій з облікового запису Савченка. Час — 21:40.
Далі йшла закупівля минулої зими: знову за добу до відкриття заявок і тим самим способом. Потім ішли весна, літо й осінь. В одному випадку розрахунок відправили на поштову скриньку безплатного сервісу, не зареєстровану на підприємство.
За два роки Бондар знайшов чотирнадцять епізодів. Вісім стосувалися процедур, де завод Андрія ставав другим. Ще шість — закупівель, у яких підприємство не брало участі, хоча мало розрахунки вартості матеріалів. На цих відомостях теж можна було заробити.
— Чотирнадцять? — перепитав Андрій.
— Чотирнадцять.
Марина Левченко за весь час не вивантажила жодного файла. Вона працювала лише у власній програмі й навіть не користувалася флешкою. Андрій двічі копіював документи позаминулого року — серед дня, перед своїми відрядженнями. Усі інші сліди вели до облікового запису партнера.
— Його обліковим записом міг скористатися хтось інший?
— Міг, — погодився Бондар. — У нас багато хто тримає паролі на папірцях під клавіатурами. Я три роки пишу про це доповідні. У суді будь-який грамотний юрист скаже, що під чужим записом могла працювати навіть прибиральниця. Тому самих журналів мені недостатньо.
— Що ще потрібно?
— Гроші. Два роки відомості передають не з любові до мистецтва. Отже, стільки ж часу за них платять. Конверти носити незручно й небезпечно. Найімовірніше, у бухгалтерії є фірма, якій завод регулярно перераховує гроші за послугу, що існує тільки на папері.
Бондар знову склав аркуші до теки й підсунув її Андрієві.
— Ідіть у бухгалтерію. Тільки дійте обережно, Андрію Миколайовичу. Дуже обережно.
Головну бухгалтерку Лідію Степанівну директор запросив наприкінці тижня, дочекавшись, коли решта працівників розійдеться. Вона увійшла у в’язаній кофті, в окулярах на ланцюжку, сіла на самий край стільця й поклала руки на коліна. За плечима в неї були двадцять два роки на підприємстві, попереду — рік до пенсії.
— Мені потрібно підняти всі платежі одному контрагентові. Про це не повинен дізнатися ніхто, включно з Віктором Сергійовичем.
Вона не спитала назви. Зняла окуляри, протерла лінзи краєм кофти, повернула їх на ніс і промовила:
— «Правгарант».
Андрій мимоволі випростався.
— Я ще не сказав, яку фірму перевіряти.
— А я знаю. Двічі збиралася прийти до вас. Один раз навіть дійшла до дверей і повернула назад. Мені залишався рік до пенсії, донька сама виховує дитину. Я подумала: мене приберуть за тиждень, а ви однаково повірите йому, а не мені.
Голос бухгалтерки звучав рівно, однак пальці, що лежали на колінах, ледь ворухнулися.
Вона дістала складений учетверо аркуш.
— Консультаційні послуги. Платимо раз на місяць уже два роки. Кожен переказ — від 150 до 200 тисяч. До 300 тисяч Віктор Сергійович має право підписувати без вас. До жодного акта не додано звітів. Коли я питала, мені відповіли, що консультанти займаються маркетингом і працюють усно.
— Скільки перерахували загалом?
— 4 мільйони 200 тисяч. Учора я все перерахувала ще раз. І є ще одна обставина: фірма зареєстрована за адресою юридичного бюро. Я зателефонувала туди як звичайний клієнт. Мені сказали, що в «Правгаранта» за цією адресою лише поштова скринька.
У таблиці лежали рівні стовпчики сум і дат. Кожне таке платіжне доручення Андрій раніше бачив у загальному реєстрі й пропускав майже не дивлячись. Він довіряв документам Віктора так само безумовно, як той схвалював документи, підписані директором.
— За це вас можуть спробувати витиснути із заводу.
— Можуть, — погодилася Лідія Степанівна, поправляючи кофту. — Я в дев’яносто восьмому три місяці працювала без зарплати й не пішла. Тож цим мене не налякають. Краще скажіть, що робити далі.
— Зберіть усе: платіжні доручення, акти, договір і листування з цим контрагентом. Додому нічого не забирайте. Копії нехай зберігаються в сейфі Бондаря.
Уже біля виходу бухгалтерка зізналася: сьогодні Віктор цікавився, чому вона так часто ходить до архіву. Вона відповіла, що готується до податкової перевірки.
Лідія Степанівна вийшла, і двері кабінету за нею зачинилися…
