Андрій не відразу вийшов з автомобіля. Він тримав руки на кермі й дивився на подряпину на правих дверцятах, яку багато місяців збирався зафарбувати. Спати ліг після півночі, але до третьої години й далі стежив за відблисками фар, що повільно рухалися по стелі.
Півтора відсотка не відпускали. Цифра сиділа в голові, як скалка під нігтем: наче дрібниця, але ні повернутися, ні забути про неї. О пів на четверту Андрій встав, без верхнього світла прийшов на кухню й надіслав синові повідомлення: «Пришли мені запис».
Відповідь з’явилася за хвилину — Максим теж не спав. Він надіслав два файли. Перший Андрій відкрив на телефоні, притуливши пристрій до цукорниці. Спочатку камера впіймала бетонний бортик і плівку на асфальті, потім повернулася, і праворуч з’явився Віктор.
Він ішов звичайним кроком, але його голова рухалася надто вивірено: погляд ліворуч, праворуч, знову перед собою. Андрій повернув запис назад і окремо роздивився кейс у правій руці. Чорний прямокутник, потертий кут, два замки. Верхній замикався ключем, нижній тримався на защіпці: другий ключ Віктор загубив іще позаминулої весни й відтоді збирався віднести кейс у ремонт. Уже близько п’яти років ця річ лежала на його задньому сидінні й супроводжувала його в поїздках по зразки.
Тепер той самий кейс виходив із чужих торцевих дверей. Далі в кадрі виникав седан. Максим наблизив його плавно, тому номер, рамка й пошкодження крила читалися без зусиль. Потім показалися лобове скло й водій: молодий чоловік із короткою стрижкою, світла сорочка, телефон біля вуха. Андрій передивився цей фрагмент близько двадцяти разів.
За гаражами вже починало світати. Він відкинувся на стільці й згадав епізоди, яким раніше не надавав значення. Минулого літа в області, під час зустрічі із замовником, Віктор раптом вийшов покурити, хоча кинув курити три роки тому. Повернувшись, сказав, що розмовляв із бухгалтерією про платіжне доручення. Пізніше Андрій бачив виписку: того дня жодного платежу не проводили.
Позаминулої осені на майданчику в Гончаренка Віктор сам зголосився відвезти конверт із пропозицією, бо нібито їхав повз. Їхня заявка тоді поступилася 800 тисячами. Щоразу, коли Андрій намагався знайти внутрішню причину невдачі, друг опинявся поруч, клав руку йому на плече й переконував шукати в іншому місці.
Пів року тому Андрій запропонував перевірити доступи до розрахунків — Віктор відмовив його за п’ять хвилин. Те саме сталося рік тому. І два роки тому, коли Ольга Михайлівна принесла порівняльну таблицю за трьома закупівлями й указала, що ціни конкурента розташовані підозріло близько.
Другий файл починався з того самого місця, однак був знятий ширше. Андрій подивився лише перші секунди й закрив запис: на той момент йому вже вистачало побаченого.
О шостій ранку він зварив каву, обпік язика, вилив половину чашки в раковину й почав одягатися. Вранці поїхав до Олега, з яким колись навчався. Той двадцять років пропрацював у правоохоронних органах, потім вийшов на пенсію й відкрив автосервіс біля об’їзної дороги. У майстерні пахло нагрітою гумою, біля стіни стояв телевізор без звуку, а в кутку — диван із продавленим сидінням.
Андрій сів на цей диван і простягнув аркуш із номером.
— Треба тихо дізнатися власника машини.
Олег витер руки й спершу подивився на цифри, потім на Андрія.
— У що ти вліз?
— Поки що ні в що. Хочу зрозуміти, кому належить седан.
— Дай дні два. Але якщо це те, про що я подумав, спершу поговори зі мною, а вже потім розмахуй кулаками. Таких, як ти, у мене було чимало.
Олег уважно подивився на нього:
— Ти давно не спав?
— Сплю нормально.
— Авжеж. Обличчя тільки як у людей, які після нічної зміни приганяють до мене машину.
Він сховав записку в нагрудну кишеню комбінезона, звелів Андрієві їхати на роботу й пообіцяв зателефонувати.
Відповідь прийшла наступного вечора.
— Записуй: Антон Валерійович Литвин, 1989 року народження. Машина оформлена на нього вже третій рік.
— Хто він?
— Тут я тобі не помічник. Далі шукай сам.
Решту Андрій знайшов сам. На галузевому порталі, де щороку публікували звіти з виставок, зберігалася фотографія з минулорічного форуму: довгий стіл, прапорці, учасники в ділових костюмах. У центрі сидів власник «Стальвесту» Борис Середа — в окулярах і з тією поблажливою напівусмішкою, яку Андрій запам’ятав іще з однієї конференції. Праворуч, трохи позаду й упівоберта, стояв коротко стрижений молодий чоловік у світлій сорочці.
Підпис називав його помічником Середи А. Литвином. Андрій відкрив на телефоні кадр Максима й поклав поруч із монітором. Сумнівів не залишилося: на двох зображеннях була одна й та сама людина. Хвилин десять Андрій просидів нерухомо, порівнюючи обличчя, хоча порівнювати вже нічого не треба було…
