— Тату, твій заступник вийшов через інші двері. У нього був кейс. Він сів у чужу машину, а повернувся вже без нього. Я все записав.
Андрій узяв телефон майже машинально. На екрані тремтіли спина чоловіка в піджаку, темний бік седана й сонячний відблиск, що перетинав зображення.
— Максиме… Тут видно весь номер. І обличчя водія теж, — сказав Андрій.
У цей момент із головного входу вийшов Віктор. Продовжуючи телефонну розмову, він помахав їм. Андрій повернув пристрій синові.
— Ти забагато кіно дивишся, — тихо промовив він. — Віктор возить зразки. Він із цим кейсом об’їздив безліч підприємств. Не вигадуй і сховай телефон.
Обличчя Максима відразу стало непроникним. Не скривдженим — просто закритим, наче він прикрив двері, щоб нікому не заважати. Телефон зник у кишені, хлопець сів у машину.
— Ну що, поїдемо їсти? — бадьоро запропонував Віктор, сідаючи ззаду. — Павло Миронович нас, звісно, вимотав. Але ми його таки дотисли, Андрію, дотисли.
— Дотисли, — озвався Андрій.
Зворотна дорога забрала годину. Віктор розповідав про снабженця, який просив трохи поступитися щодо відстрочки, сміявся, а потім задрімав.
Максим не зробив більше жодного кадру. Усю дорогу він дивився у вікно. Андрій тричі помічав його відображення в склі й щоразу першим відводив очі. Біля дому син подякував, дістав рюкзак і пішов до під’їзду попереду батька…
