Життя без прикрасВіктор завагався.
— Я буваю. І Максим. Йому подобається по суботах працювати, каже, ніхто не заважає.
Вона нічого не відповіла. Бачила, як важко йому це вимовити.
Після одинадцятої Олеся бралася за прибирання. Віктор спочатку залишався над документами ще на годину-дві, але невдовзі став чекати кінця її зміни. Поки вона обходила кабінети, він працював у «Фундаменті». Близько другої ночі, закінчивши з поверхом, Олеся приносила туди дві скляночки кави з автомата. За цією кавою вони й розговорилися.
Олеся згадувала, як мама, повернувшись після дванадцятигодинної зміни в поліклініці, сідала перевіряти її домашнє завдання з математики. Сама математику не любила, а все одно перевіряла. Навіть в останні місяці, уже з лікарні, просила привезти підручники й розпитувала доньку за екзаменаційними білетами. Ту сесію Олеся так і не склала.
— Мама казала, що я працюватиму з цифрами, у теплому кабінеті, — Олеся всміхнулася. — От і сиджу. Можна сказати, майже передбачила.
Віктор теж розповідав про початок своєї роботи. Після армії влаштувався на будівництво підсобником: переносив цементні мішки, замішував бетон лопатою в кориті — бетономішалок на всю бригаду не вистачало. Виконробом там був Максим. Лаятися він умів так, що робітники записували за ним вислови.
Згадував Віктор і батька, який усе життя простояв токарем біля заводського верстата. Той учив будувати так, щоб і через двадцять років можна було пройти повз свою роботу без сорому. А коли батька не стало, усіма справами три дні займався Максим. Сам Віктор тоді не міг підвестися з табурета на кухні.
— Тепер проти нього ж докази збираю, — промовив Віктор, розтираючи долонями обличчя.
— Проти Максима у вас іще нічого немає, — неголосно заперечила Олеся. — Поки знайшлися тільки субота з принтером.
Віктор подивився на неї. Давно йому не доводилося розмовляти з людиною, яка нічого від нього не домагалася. Олеся не заводила мови про підвищення, не натякала на премію, не намагалася сподобатися. Сиділа навпроти й працювала. І він уже бачив у ній людину, на яку міг покластися, а не лише прибиральницю, що випадково виявила чужі махінації. Повага між ними міцніла без гучних слів; обом поки вистачало цього.
У четвер другого тижня «Бондарбуд» виграв тендер на забудову набережної — контракт на два з половиною мільярди. Відкрили шампанське. Максим обіймав співробітників, заглушав усіх тостами, Віктор приймав привітання, усміхався, тиснув руки.
Уранці в п’ятницю від «Будкомплект плюс» надійшов запит: сто сорок мільйонів авансу на підготовку нового об’єкта. Розпорядження встигли скласти, отримати візу Ковальчука й поставити в чергу на понеділок.
Того ж вечора у «Фундаменті» вперше з’явилася Раїса Олегівна. Раніше до офісу вона не приїжджала. На стіл лягла тонка папка.
— Дісталася до архіву робочої пошти Ковальчука, — сказала вона. — Видалені листи сервер зберігає дев’яносто днів. Тут його листування з вашим заступником. Користувалися вони особистими адресами, але один лист Ковальчук переслав собі на службову. Мабуть, збирався роздрукувати.
Віктор розкрив теку. Три місяці тому з особистої адреси Максима надіслали короткого листа:
«Отримуємо аванс за набережну — і закриваємо фірму. Документи щодо Бондарконсалту рада отримає з моїх рук. На позачергових зборах його усунуть; тимчасове виконання обов’язків візьму на себе. Тобі дістануться закупівлі разом із часткою. А він так і не второпає, з якого боку все на нього звалилося».
Дочитавши до кінця, Віктор повернувся до початку. Прочитавши вдруге, закрив теку. Олеся, яка сиділа навпроти, нічого не сказала.
— У нас три дні, — нагадала Раїса Олегівна. — Субота, неділя й понеділок до переказу. Якщо гроші встигнуть піти, зупинити це буде майже неможливо.
На дев’яту ранку в суботу призначили зустріч в Андрія Гончара. Зібралися вчотирьох: адвокат, Віктор, Раїса Олегівна й Олеся, яка відпросилася з пекарні. Андрій довго вивчав лист Максима, потім зняв окуляри й поклав їх на стіл.
— Знахідка добра. Але її недостатньо.
— Недостатньо? — Віктор підвів голову. — Він же все прямо написав.
— З особистої адреси. Скаже, що пошту зламали. Або що Ковальчук вигадав листа й вирішив заодно потопити його. Тямущий захисник за тиждень це розвалить. І факсиміле, Вітю, міг поставити будь-хто, у кого є ключ від сейфа. Ти теж. У них проти тебе документи: підпис, паспорт, ти значишся засновником. У нас проти них поки що непрямі докази. Треба без жодних сумнівів установити, що розпорядження створював не ти. Хоча б одне — головне, від 23-го числа.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.