Згодом фонд почав працювати на повну силу. Перший лист із подякою надійшов від жінки, якій оплатили термінову операцію її новонародженому синові. Вона писала нерівним почерком, що не знає, кому молитися за людей, які допомогли, але щодня пам’ятатиме їхні імена. Я читала листа вголос, і Данило відвернувся до вікна.
— Ти плачеш? — спитала я.
— Ні, — відповів він надто швидко. — Просто світло яскраве.
Я не стала сперечатися. Мати завжди знає, коли в сина «яскраве світло».
Потім були інші листи, інші історії, інші врятовані діти. Ми не могли виправити минуле Софії, не могли повернути Олега, не могли скасувати ту ніч, коли Валентина пройшла лікарняним коридором із викраденим немовлям під пальтом. Але ми могли зробити так, щоб чиясь майбутня ніч закінчилася інакше.
Іноді журналісти просили Данила дати велике інтерв’ю. Він погоджувався рідко. Не любив розповідати про особисте. Але одного разу його спитали, кого він вважає головною людиною у своїй долі. Він відповів без паузи:
— Мою матір.
— Біологічну? — уточнив журналіст.
Данило подивився просто в камеру.
— Жінку, яка мене виростила. Біологія пояснює початок життя. Любов пояснює, чому людина вижила і ким стала.
Я побачила запис пізніше. Сиділа сама на кухні, тримала чашку, а чай остигав. Коли пролунали ці слова, я заплющила очі. Мені більше не треба було доводити світові, що я мати. Мій син уже сказав це за мене.
З часом я перестала боятися свят. Перший день народження Данила після всіх подій ми відзначали вдома. Без пишних залів, без людей, яким важливо лише бути поруч із гучним прізвищем. Прийшли Гліб Андрійович, Віра Іллівна, Остап Левченко, Петро Семенович, кілька близьких родичів, які не відвернулися від нас тієї страшної ночі.
Я спекла торт сама, хоча Віра Іллівна запевняла, що можна замовити в найкращого кондитера. Данило скуштував шматок і сказав:
— Смак дитинства. Жоден кондитер так не вміє.
Гліб Андрійович розсміявся:
— Бачиш, Віро, статки статками, а торт вирішує мати.
Ми сміялися. І в цьому сміхові не було й тіні колишньої фальші…
