За місяць, коли нам уже почало здаватися, що найстрашніше позаду, пролунав дзвінок із лікарні. Сухий голос медсестри повідомив, що пацієнтка Валентина Лисенко перебуває у тяжкому стані й вимагає побачити Олену Коваленко та Данила. Каже, що мусить перед смертю залишити їм правду.
Ми їхали мовчки. Я не знала, чого чекати. Валентина могла знову брехати, могла спробувати вкусити нас наостанок, могла вигадати чергову виставу. Але щось у голосі медсестри змусило нас поїхати.
Палата пахла ліками, вологою ватою і страхом. На ліжку лежала жінка, в якій майже неможливо було впізнати колишню власницю салону. Зникли яскрава помада, гладеньке волосся, впевнена усмішка. Залишилися гострі вилиці, сині плями на шкірі, перебинтовані груди й дихання, схоже на скрегіт.
Вона прочинила опухлі повіки й побачила нас.
— Прийшли, — прошепотіла вона. — Переможці.
Я залишилася біля узніжжя ліжка. Данило стояв поруч.
— Навіщо ти кликала? — спитала я. — Між нами все закінчилося в суді.
Валентина видала хрипкий смішок.
— Закінчилося? Для вас, може, й так. Для мене — ні. Степан у в’язниці вирішив, що я винна в його падінні. Знайшов людей, щоб помститися. Вони зробили зі мною те, що бачите. Смішно, правда? Ми обоє пожираємо одне одного, як пацюки.
— Зло рідко потребує чужої допомоги, — сказав Данило. — Воно саме знаходить дорогу до свого господаря.
Вона повернула до нього голову. У її очах спалахнула така ненависть, що навіть хвороба не змогла її загасити.
— Гордий став. Думаєш, викрив акторів — і все зрозумів? Так, я найняла їх. Хотіла, щоб ти все життя жив із думкою, ніби рідні батьки викинули тебе через злидні. Хотіла, щоб твоя спина зігнулася від сорому.
— Чому? — спитала я. — Ти помираєш. Навіщо тобі продовжувати?
— Бо він жив, — прошипіла вона, дивлячись на Данила, — а мій син помер. Моя дитина захлиналася в лікарняному холоді, а цей хлопчисько ріс у домі, де йому міняли пелюшки, купували книжки, відправляли вчитися. Ти думаєш, Олено, що він бідний знайда біля дитячого будинку? Дурна. Моя мати теж так думала. Я сама їй це сказала.
Данило різко стиснув край металевої спинки ліжка.
— Що означає — сказала?
Валентина усміхнулася закривавленими губами.
— Я ніколи не була біля того дитячого будинку. Не було ніякої ковдри біля воріт. Я вигадала це, щоб мати мовчала. А тебе, Даниле, я взяла зовсім в іншому місці…
