У палаті стало так тихо, що писк апарата біля ліжка здавався оглушливим. Валентина говорила насилу, але насолоджувалася кожним словом, ніби біль інших додавав їй останніх сил.
— Моя дитина померла вночі. Я зрозуміла: якщо Степан дізнається, гроші скінчаться. Він не покинув би дружину заради жінки без дитини. Я вийшла з палати, як тінь, і пішла коридорами. У пологовому відділенні був переполох. У найкращій окремій палаті лікарі метушилися, медсестри бігали по кров, хтось кричав. Молода породілля помирала після пологів. Дуже вродлива. Поруч, у теплій колисці, лежало немовля. Ти.
Данило відсахнувся.
— Ні.
— На твоїй руці був дерев’яний браслет. Такий дорогий, зроблений вручну. Я зрозуміла, що дитина з багатої родини. Але всім було не до тебе. Вони рятували жінку. Я зайшла, схопила тебе, сховала під пальтом і вийшла. Ніхто не зупинив. Дощ лив так, що навіть камери, якщо вони були, нічого не побачили б.
— Ти вкрала мене? — голос Данила зірвався. — У матері, яка помирала?
— Так, — видихнула Валентина. — Ти не покинутий. Ти викрадений. Я віддала тебе Степанові й сказала, що це його син. Він повірив. А Олена ростила тебе, думаючи, що доля послала їй сироту. Смішно, правда?
Мене занудило від жаху. Я сперлася на стіну. Перед очима постала молода жінка, яка, можливо, померла, так і не побачивши сина. Десь усі ці роки жили люди, які шукали немовля з дерев’яним браслетом. А ми думали, що врятували знайду.
— Навіщо ти найняла акторів? — спитала я, хоча вже розуміла.
— Бо браслет видавав надто багато. Дорога палата, ручна робота, точні цифри. Його родина, найімовірніше, була впливовою і багатою. Я хотіла, щоб він ніколи не піднявся до своїх коренів. Щоб вірив у бруд, злидні, ганьбу. Щоб згнив усередині, навіть якщо зовні сяє дипломами.
Вона закашлялася. На простирадлі з’явилася кров. Монітор запищав частіше.
— Ви ніколи їх не знайдете, — прошепотіла вона. — Навіть із пекла я дивитимусь, як ви шукаєте і не знаходите.
Її очі закотилися. Довгий писк апарата прорізав палату. Рука безвольно впала на простирадло.
Валентина пішла, залишивши по собі не тишу, а безодню.
Данило опустився на кахляну підлогу й закрив обличчя руками. Його плечі тремтіли. Він плакав беззвучно, але я чула, як руйнується його світ. Я сіла поруч, обійняла його, притулилася чолом до його скроні.
— Даниле, — прошепотіла я. — Я знайду їх. Клянуся. Навіть якщо доведеться перерити всі архіви, усі лікарні, усі забуті справи. Ти не залишишся сам у цій правді…
