Смерть Валентини не принесла полегшення. Вона віддала нам ключ, але разом із ним вручила біль, від якого неможливо було сховатися. Данило взяв відпустку в дослідницькому інституті, де працював після навчання, і разом з Остапом Левченком почав піднімати старі архіви. Лікарні, реєстраційні журнали, заяви про зникнення новонароджених, нерозкриті справи — усе, що могло стосуватися ночі вісімнадцятого грудня двадцять п’ять років тому.
Дні зливалися в одну сіру смугу. Данило майже не спав. На столі в нашій вітальні лежали стоси копій, роздруківок, списків. Я приносила йому чай, але чашки остигали недоторкані. Іноді він брав браслет і дивився на цифри, ніби міг силою погляду змусити дерево заговорити.
Одного разу пізно ввечері у двері постукали так різко, що я впустила рушник. На порозі стояв Остап Левченко. Плащ промок, волосся прилипло до чола, але в очах було те хвилювання, яке не сплутаєш ні з чим.
— Ми знайшли, — сказав він, навіть не роззуваючись. — Даниле, Олено, ми знайшли твою родину.
Данило схопився так різко, що стілець упав. Я вийшла з кухні, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.
Остап розклав документи на столі.
— Усе збіглося. У ніч вісімнадцятого грудня в одній із найкращих приватних лікарень великого міста в окрему палату поступила Софія Савчук. Вона була на останніх термінах, але в тяжкому стані після страшного потрясіння. За тиждень до пологів її чоловік Олег загинув в автомобільній аварії. Олег був єдиним сином Гліба Андрійовича Савчука, впливового підприємця й колишнього великого державного управлінця, та Віри Іллівни, відомої викладачки.
Данило вчепився пальцями в край столу.
— Мій батько помер до мого народження?
— Так. Софія не витримала потрясіння. Пологи почалися передчасно. Дитина народилася живою і здоровою. Твій дід був у коридорі. Коли йому повідомили час народження, він сам вирізав на дубовій пластинці цифри: 18-12-3-30. Це був браслет, який Олег почав робити для дитини ще до аварії. Дід лише завершив його й попросив надіти тобі на руку.
Я притисла долоню до рота. Браслет, який ми вважали слідом злиднів, виявився останнім подарунком померлого батька і першим благословенням діда.
— Потім у Софії почалася кровотеча, — вів далі адвокат. — Усі кинулися рятувати її. У ці хвилини хаосу Валентина й забрала немовля. Софія померла, так і не побачивши сина. Коли Гліб Андрійович і Віра Іллівна увійшли до палати, колиска була порожня.
Данило заплющив очі. По його обличчю пройшов біль такої сили, що я ступила до нього, але він підняв руку, просячи дати йому втриматися самому.
— Вони шукали? — спитав він хрипко.
— Двадцять п’ять років. Витратили статки, наймали слідчих, перевіряли дитячі будинки, лікарні, приватні клініки. Їх переконали, що дитину могли вивезти куди завгодно. Вони не припинили пошуків.
У цю мить за вікном почувся різкий скрегіт гальм. Остап визирнув і глибоко зітхнув.
— Я зателефонував їм удень. Схоже, вони вже тут…
