Двері відчинилися. До передпокою увійшов літній чоловік із сивим волоссям і прямою, попри вік, поставою. Він спирався на тростину, але тримався так, ніби звик, що простір сам розступається перед ним. Поруч ішла жінка років сімдесяти в темному оксамитовому пальті. Обличчя її було змучене, очі опухлі від сліз.
Вони зупинилися на порозі вітальні. Віра Іллівна побачила Данила — і ніби перестала дихати. Сумка випала з її рук.
— Олег, — прошепотіла вона, а потім виправилася, схлипнувши: — Ні… Господи, це його очі. Його чоло. Мій хлопчик.
Вона підійшла до Данила, спотикаючись, простягла тремтячі руки й торкнулася його обличчя так обережно, ніби боялася, що він зникне.
— Ти справді наш? Справді?
Гліб Андрійович дістав із внутрішньої кишені маленьку оксамитову коробочку. Усередині лежала друга половина дубової пластинки й старий малюнок браслета з позначками. Данило дістав свою частину. Коли два шматочки дерева поклали поруч, лінії зрізу збіглися ідеально. Розірваний час зімкнувся.
Віра Іллівна скрикнула й обійняла його. Гліб Андрійович сперся на тростину, але за секунду теж притягнув Данила до себе. Суворе обличчя старого спотворилося від сліз.
— Онуку, — повторював він. — Кров нашого Олега. Ми знайшли тебе.
Данило обіймав їх обох, і сльози текли по його щоках.
— Пробачте, що ви так довго чекали, — сказав він. — Я не знав. Я нічого не знав.
Я стояла біля стіни, затуливши рота руками. Переді мною відбувалося диво, про яке ми боялися навіть мріяти. Мій син знайшов тих, хто втратив його не зі своєї волі. Він більше не був ні підкидьком, ні чужою аферою, ні помилкою в чужих розрахунках. У нього з’явилися корені, ім’я, пам’ять про батьків, які любили його ще до народження.
Але разом із радістю в мені піднімався тихий біль. Я раптом відчула себе зайвою в цій картині. Вони плакали кровними сльозами, а я була тією, хто випадково опинився між минулим і теперішнім.
Віра Іллівна ніби відчула це. Вона відсторонилася від Данила, повернулася до мене й раптом опустилася навколішки. Я скрикнула й кинулася піднімати її.
— Що ви робите? Прошу вас, встаньте!
Вона тримала мої руки й плакала.
— Олено, якби не ви, мій онук міг загинути. Та жінка вкрала його з нашої родини, але ви врятували йому життя. Ви двадцять п’ять років віддавали йому себе, годували, лікували, вчили, любили. Ви не чужа. Ви наша рятівниця. Ми завдячуємо вам усім.
Гліб Андрійович низько схилив голову.
— Цей борг неможливо оплатити. Можна лише визнати його. Для нашого дому ви не стороння жінка. Ви мати Данила…
