Я опустилася поруч із Вірою Іллівною й обійняла її худі плечі. Ми плакали разом — дві матері, кожна по-своєму втративши й знайшовши дитину. Данило сів навколішки поруч і обійняв нас обох, а Гліб Андрійович стояв над нами, стискаючи тростину так міцно, що побіліли пальці.
Того вечора ми довго розмовляли. Гліб Андрійович розповідав про Олега — спокійного, впертого, талановитого, який мріяв сам зробити першу іграшку для сина. Віра Іллівна говорила про Софію, про її м’яку усмішку, про те, як вона трималася після смерті чоловіка, доки сили не покинули її остаточно. Данило слухав, не перебиваючи, іноді заплющував очі, ніби намагався уявити обличчя батьків.
Я сиділа поруч і тримала його за руку. Кожна розповідь відгукувалася в мені дивним подвійним болем: я раділа, що в сина з’явився справжній рід, і водночас боялася втратити ту єдину роль, яка тримала мене всі ці роки.
Данило відчув це раніше, ніж я встигла сховати погляд.
— Мамо, — тихо сказав він і стиснув мою долоню. — Ти нікуди не відходь. Усе, що я дізнаюся про себе, я дізнаюся поруч із тобою.
За тиждень Гліб Андрійович запросив нас до родинного маєтку за містом. Там мала відбутися офіційна зустріч із родичами, юристами й керуючими сімейного трасту. Данила збиралися визнати спадкоємцем і внести його ім’я до документів.
Я заздалегідь вирішила не їхати. Вигадала спокійну відмовку: багато справ у компанії, втома, незручність. У глибині душі я боялася. Родина Савчуків була надто впливовою, надто багатою, надто далекою від мого простого життя. Я боялася, що на тлі їхнього прізвища й статків моя материнська любов здаватиметься бідною й недоречною.
Але вранці Данило увійшов до кімнати з моїм пальтом.
— Одягайся.
— Даниле, я краще залишуся. Це ваш родинний день.
Він подивився на мене так серйозно, що я замовкла.
— Найважливіший день мого життя не може минути без тебе. Якщо тебе не буде поруч, жоден родовід не матиме сенсу.
Машина в’їхала на широкий двір маєтку. Старий будинок із колонами стояв серед голих дерев, на під’їзній доріжці вже юрмилися родичі. Їхні погляди одразу впали на Данила, потім на мене. У цих поглядах були цікавість, настороженість, розрахунок.
Ми ще не встигли дійти до ґанку, коли дорогу нам перепинив чоловік років п’ятдесяти в дорогому костюмі. Це був Кирило Андрійович Савчук, молодший брат Гліба Андрійовича. Після смерті Олега він, як з’ясувалося, багато років вважав, що саме його лінія отримає основну частину майна. Поява Данила руйнувала ці очікування.
Кирило зміряв мене поглядом і всміхнувся.
— Отже, ви і є Олена Коваленко. Кажуть, ви непогано впоралися з роллю няньки. Я можу сьогодні ж переказати вам велику суму за двадцять п’ять років турботи. Беріть гроші й чекайте в машині. Зараз буде родинне обговорення, стороннім там нічого робити…
