Я ніби знову опинилася на холодній підлозі своєї вітальні, де Степан називав мене безкоштовною нянькою. Тільки тепер слова вимовляв інший чоловік, в іншому домі, з іншим прізвищем, але з тією самою зневагою до жінки, яка любила не за спадок.
Кирило дістав чек і простягнув його, ніби кидав кістку.
— Сума пристойна. Для людини вашого становища навіть щедра. Не будемо влаштовувати незручностей. Данило тепер входить в інше життя.
Я зробила крок назад. Не тому, що погодилася, а тому, що не хотіла псувати синові зустріч із родиною. Може, подумала я, треба відійти. Може, кров має свої правила, а мати, яка не народила, повинна знати міру.
Але Данило не дав мені відступити. Він узяв чек із пальців Кирила й одним рухом кинув на землю.
— Підніміть свої гроші, — сказав він. — Вони брудні, коли ними намагаються купити мою матір.
Кирило побагровів.
— Ти забуваєшся, хлопче. Ти ще нічого тут не отримав. У цій родині є порядок. Якщо хочеш увійти до трасту й ради, підпишеш відмову від будь-яких юридичних і майнових зв’язків із цією жінкою, візьмеш наше прізвище й житимеш за правилами роду.
— Ця жінка, — Данило вимовив кожне слово виразно, — моя мати. Вона не додаток до моєї біографії і не незручна обставина. Вона людина, яка врятувала мене, коли ваша родина двадцять п’ять років не могла мене знайти. Вона ночами сиділа біля мого ліжка, годувала мене, вчила, захищала. Ви справді думаєте, що я продам її за доступ до рахунків?
На подвір’ї стало тихо. Родичі перестали перешіптуватися.
Я схопила Данила за рукав.
— Синочку, не треба. Я можу почекати надворі. Мені нічого не потрібно. Тільки щоб ти був щасливий.
Він накрив мою руку своєю.
— А мені потрібно, щоб ти була поруч.
Потім підвів голову.
— Кириле Андрійовичу, якщо умовою входу до цього дому є відмова від матері, яка мене виростила, залиште статки кому хочете. Я проживу як Данило Коваленко. Або як Данило Коваленко-Савчук. Але прізвища матері я не віддам.
Кирило рвонувся вперед.
— Невдячний хлопчисько! Тобі промили мізки.
Він підняв руку, але ляпас пролунав раніше, ніж устиг ударити він. Тільки удар отримав не Данило. Гліб Андрійович вийшов із натовпу й ударив власного брата.
— Ти насмілився образити матір мого онука? — його голос гримів над подвір’ям. — Ти вирішив, що гроші дають право розлучати людей, пов’язаних болем і любов’ю?
Кирило стояв, тримаючись за щоку.
— Брате…
— Мовчи. Сьогодні ж ти вийдеш із ради. І з моєї вільної частки не отримаєш нічого, доки не навчишся відрізняти рід від жадібності…
