Гліб Андрійович підійшов до мене, взяв мої руки у свої сухі долоні й повернувся до родичів.
— Запам’ятайте всі. Без Олени Коваленко кров нашої родини могла обірватися тієї зимової ночі. Вона не годувальниця, не наймана жінка і не мисливиця за майном. Вона мати Данила. Для мене — донька цього дому. Хто насмілиться принизити її, матиме справу особисто зі мною.
Віра Іллівна вибігла на ґанок і, побачивши моє обличчя, одразу обійняла мене.
— Пробач. Я не думала, що Кирило опуститься до такого. Ніхто не змусить Данила вибирати між нами і тобою. Родина не меншає від любові. Вона стає ширшою.
Я більше не могла стримувати сліз. Вони текли не від приниження, а від того, що мене вперше захистили в домі, де я боялася бути зайвою.
Церемонія відбулася у великій залі. Під високою стелею висіли старі портрети, на довгому столі лежали документи, поруч стояли юристи. Віра Іллівна сама взяла мене під руку й поставила в перший ряд поруч зі старшими членами родини.
Данило вийшов уперед і схилився перед Глібом Андрійовичем і Вірою Іллівною. Потім підвів голову.
— Дідусю, бабусю, я приймаю свої корені. Я вдячний за те, що дізнався імена батька й матері, які дали мені життя. Я пам’ятатиму Олега і Софію. Але до цього дня мене довела інша жінка. Олена Коваленко віддала мені двадцять п’ять років своєї молодості, пройшла приниження, брехню, зраду і все одно не випустила моєї руки. Якщо я сьогодні стою тут гідною людиною, це її заслуга.
Гліб Андрійович кивнув, і його очі блищали.
— Говори, сину.
— Я прошу дозволу носити ім’я Данило Коваленко-Савчук. Нехай у ньому буде пам’ять про кров, яка дала мені життя, і про матір, яка це життя зберегла.
Зала завмерла. Для такої родини це було несподівано: спадкоємець не відмовлявся від прізвища жінки, не пов’язаної з ними кров’ю. Але Гліб Андрійович не вагався.
— Я дозволяю. Ба більше, я пишаюся цим. Благородство не в тому, щоб стерти минуле, а в тому, щоб не зрадити любов. Документи буде оформлено саме так.
Я стояла біля колони, закривши обличчя долонями. У ту мить двадцять п’ять років болю, втоми й сумнівів ніби перетворилися на щось світле. Я не програла життя. Я виростила сина, який умів пам’ятати добро…
