Данило підняв старого за плечі.
— Якщо ви справді мої батьки і тоді у вас не було іншого виходу, я не стану вас проклинати. Бідність ламає людей.
Обличчя старої миттю пожвавішало.
— Отже, ти визнаєш нас? Поїдемо з нами. У селі всі дізнаються, що син знайшовся. Ми житимемо разом.
Данило м’яко, але твердо вивільнив руку й став поруч зі мною.
— Я не можу назвати вас батьками в тому сенсі, в якому ви цього чекаєте. Моя мати — Олена. Вона виростила мене, лікувала, вчила, продавала свої речі заради моєї освіти, тримала мене за руку в найтяжчі дні. Кров, якщо вона підтвердиться, я шануватиму. Але мою матір ніхто не замінить.
Старі перезирнулися. У їхніх поглядах майнуло щось надто швидке, тривожне.
— Я не відмовлюся допомогти вам, — провадив Данило. — Якщо тест підтвердить спорідненість, я щомісяця переказуватиму вам кошти на ліки й життя. Одразу оформимо велику виплату, щоб ви могли спокійно зустріти старість.
При словах про гроші стара перестала плакати. На її обличчі з’явилася така жадібна уважність, що в мені прокинувся давній досвід кадровички. Я придивилася до них уважніше. Одяг був подертий, але шкіра на щиколотках жінки — гладенька, не селянська. У старого під нігтями був бруд, але нігті підстрижені акуратно, ніби їх навмисне забруднили після манікюру.
— Усе вирішить процедура, — сказала я. — Сьогодні ж поїдемо до сертифікованого центру й зробимо тест ДНК. Це швидко. Мазок із щоки — і за кілька днів буде відповідь.
Старі ніби наткнулися на стіну.
— Навіщо? — замахав руками чоловік. — Є ж браслет. Ми цифри назвали. Хіба цього мало?
— Для родини, може, й багато, — відповіла я. — Для закону мало.
Данило подивився на них уже інакше.
— Якщо ви мої батьки, чому боїтеся?
Жінка почала пітніти, старий м’яв шапку.
— Чоловікові зле, тиск, — забурмотіла вона. — Давайте за тиждень.
— Ні, — сказала я, стаючи біля дверей. — Поїдемо зараз.
За три дні результати лежали на столі у вітальні. Данило кинув аркуш перед ними. Спорідненість виключено.
— Хто вас прислав? — його голос був такий низький, що стара здригнулася.
Чоловік упав навколішки.
— Не здавайте нас поліції. Ми актори з маленької трупи. Борги душили. Одна жінка дала нам велику суму і сценарій. Веліла вивчити історію про браслет, зіграти бідних батьків, щоб він зламався від сорому.
— Яка жінка? — спитала я, відчуваючи, як стискається серце.
— Доглянута, років сорока п’яти. Яскрава помада, дорога сумка, багато парфумів.
Ми з Данилом перезирнулися. Валентина. Навіть після суду вона й далі тягнула до нас свої отруйні руки. Але звідки вона знала таємницю браслета настільки точно? Отже, історія була ще глибшою, ніж ми думали…
