Данило відкрив коробку. Усередині лежав маленький дерев’яний браслет на вицвілому червоному шнурку. Дубова пластинка була гладенька від часу, ніби її багато років тримали в долоні. На ній були вирізані цифри: 18-12-3-30.
— Тієї ночі, — почала старенька, задихаючись від кашлю, — дитина Валентини померла. Вона боялася, що Степан покине її й перестане давати гроші. На світанку вона повернулася з немовлям під пальтом. Сказала, що знайшла його біля дверей маленького дитячого будинку в далекому містечку. На руці в хлопчика був цей браслет. Я зрозуміла, що це знак. Може, дата й час народження. Може, надія батьків знайти його. Валентина хотіла кинути браслет у піч, але я вихопила й сховала. Двадцять п’ять років чекала, що хлопчик виросте й прийде по правду.
Данило дивився на дерево так, ніби тримав власне серце. Його пальці збіліли.
— Отже, мене залишили там?
— Так вона сказала.
Я поклала руку синові на плече.
— Ми перевіримо. Знайдемо цей дитячий будинок, архіви, людей. Я піду з тобою до кінця.
Він кивнув, але в його очах з’явився такий біль, що мені захотілося знову притиснути його до грудей, як немовля.
Дитячий будинок у далекому містечку, про який говорила стара, виявився давно закритим. Архіви були неповними, працівники роз’їхалися, а старі записи зберігалися в жахливому стані. Кілька тижнів ми їздили, телефонували, писали запити. Відповідей не було.
Тоді Данило звернувся до телевізійної програми, яка допомагала шукати родичів. Про браслет він повідомив не все. Місце і приблизну дату залишення озвучили, але цифри 18-12-3-30 зберегли в таємниці. Це був єдиний спосіб відрізнити правду від обману.
На третій день після ефіру домофон задзвонив рано-вранці. Данило відчинив двері. На порозі стояли літні чоловік і жінка в поношеному одязі, ніби приїхали здалеку й усю дорогу провели в пилюці. Жінка, побачивши Данила, одразу впала навколішки, обхопила його ноги й завила:
— Синочку! Нарешті я знайшла тебе. Бог нас не покинув.
Данило розгублено підняв її. Старий стояв поруч, витираючи очі рукавом.
— Який великий став, — хрипко сказав він. — Гарний. Зовсім дорослий.
Я провела їх до вітальні, поставила чай. Жінка тримала чашку тремтячими руками й, не відриваючись, дивилася на Данила.
— Ми були бідні, — почала вона. — Тієї ночі вітер із дощем бив у вікна, а в мене молока не було. Ти плакав, синів від голоду. Ми не бачили виходу. Твій батько загорнув тебе в ковдру й залишив біля дверей дитячого будинку. А щоб одного дня довести, хто ти, ми наділи на тебе дубовий браслет. На ньому були цифри — вісімнадцяте, дванадцятий місяць, третя тридцять.
Від цих цифр у мене похололи руки. Їх не вимовляли в ефірі. Не знали сторонні. Данило теж напружився, але зовні залишився спокійним. Старий раптом сповз із дивана й почав кланятися.
— Прости нас, сину. Ми грішні люди. Візьми нас до себе. Не дай померти в ганьбі…
