Я замислився, чи щасливий. Порівняно з тим пеклом, що було пів року тому, так, абсолютно щасливий.
Але на шляху до цього. Відповів чесно. Я на шляху.
З тобою йти легше. Вона поцілувала мене, прошепотіла. Тоді ходімо разом.
Того вечора ми вперше кохалися. Обережно, ніжно. Я боявся, що спливуть спогади про Катерину, відраза.
Але їх не було. Була тільки Анна. Тепла, справжня, близька.
Уранці прокинувся поруч із нею. Вона спала, обійнявши подушку. Я дивився на неї, відчував щось нове.
Не пристрасть, як раніше з Катериною, а прихильність, ніжність, бажання захищати. Може, це і є справжнє кохання. Без бур і драм, але міцне, як якір.
Ми повернулися в місто, продовжили зустрічатися. За пів року вона запропонувала з’їхатися. Я злякався.
Надто швидко. Вона усміхнулася. Ми пів року разом, я хочу прокидатися поруч із тобою щодня.
Але якщо ти не готовий, зачекаю. Я думав тиждень. Зважував страхи й бажання.
Страхів було багато. А раптом повториться? А раптом вона теж зрадить?
Але бажання бути з нею переважило. Погодився. Вона переїхала до мене.
Привезла речі, ми розставили їх разом. Квартира ожила. Її книжки на полицях, фотографії на стінах, запах її парфумів у повітрі.
Інший запах. Не той, що в Катерини. Новий.
Свій. Жити разом виявилося легко. Ми обоє працювали, вечорами готували разом, дивилися серіали, обговорювали день.
Вона поважала мій простір, я її. Конфліктів майже не було. А якщо виникали, вирішували спокійно розмовою.
За рік я зробив їй пропозицію. Просто, без пафосу. Увечері вдома, після вечері.
Сказав: «Анно, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Офіційно». Вона розплакалася, кивнула.
Так, хочу. Весілля зіграли скромно. Близькі друзі, батьки.
Без пишноти. Щиро. Мати плакала від щастя, обіймала Анну, шепотіла.
Дякую, що повернула його до життя. За пів року після весілля Анна повідомила, що вагітна. Я обійняв її, притиснув.
Відчував, як серце наповнюється. Дитина. Наша.
Те, про що я мріяв із Катериною, але не збулося. Тепер збувається з Анною.
