Наступні тижні тягнулися однаково. Марта то йшла раніше, то поверталася пізніше, то заздалегідь попереджала про додаткову зміну. Іноді вона виглядала втомленою, іноді, навпаки, приходила додому несподівано пожвавленою, але Роман списував це на робочі перепади. Сам він теж був зайнятий роботою. Увечері йому хотілося лише прийняти душ, повечеряти й помовчати, тому зайві запитання він відкладав на потім.
Місяць минув непомітно, і лише потім Роман раптом усвідомив дивину: відпустка тієї самої напарниці ніби ніяк не закінчувалася. Марта й далі брала зміни з тією самою впевненістю, з якою почала. Він кілька разів збирався спитати, чи все гаразд у колеги, але щоразу запитання губилося серед утоми. Роман не шукав підступу. Йому здавалося неправильним підозрювати дружину лише тому, що вона більше працює.
Одного вихідного він прокинувся раніше, ніж звичайно. У квартирі було тихо. Марта ще напередодні попередила, що йде до клініки, і вдома її вже не було. Роман трохи полежав, потім підвівся й попрямував на кухню. Він не встиг заварити каву, коли задзвонив телефон. На екрані з’явилося ім’я Павла, його близького друга.
— Ти вже встав? — спитав Павло, і голос у нього був незвично напружений. — Нам треба зустрітися. Сьогодні.
Роман одразу насторожився. Павло міг зателефонувати заради жарту чи звичайної розмови, але не таким тоном і не так рано. Він не став розпитувати телефоном. Швидко одягнувся, вийшов із дому й вирушив до кафе, де вони домовилися побачитися. Дорогою Роман перебрав різні варіанти, але жоден не пояснював цієї тривоги…
