— Недалеко. У будинку з червоним дахом, за поворотом.
Віра ледве стримувала тремтіння в голосі.
— Сонечко, можна я за кілька днів прийду до вас? Познайомлюся з твоєю мамою. Може, зможу чимось допомогти.
Дівчинка закивала.
— Приходьте, тітко Віро. Я чекатиму.
Віра обійняла її на прощання й повернулася до Кирила. Букет ромашок лежав у неї на колінах, але радість весільного дня вже змішалася з тривогою.
— Кохана, що сталося? — запитав Кирило. — Ти зблідла. Про що ви говорили?
Віра взяла його за руку.
— Це довга історія. Я розповім потім. Просто ця дівчинка… наче ниточка з мого минулого. Але не сьогодні, гаразд? Сьогодні наш день. Поїхали до гостей.
Вона поцілувала чоловіка, намагаючись усміхнутися.
Весілля минуло прекрасно. Були танці, привітання, щасливі сльози Анни Семенівни, теплі слова Михайла Андрійовича, сміх Тамари, яка весь вечір називала Віру «найкрасивішою нареченою». Потім була перша ніч із Кирилом — ніжна, трепетна, така, про яку Віра раніше боялася навіть мріяти.
Перші два дні після весілля вона ніби жила в хмарі щастя й ніяк не могла відірватися від чоловіка. Але щойно свято розчинилося у звичайному житті, Віра згадала обіцянку, дану маленькій Соні.
Вона знайшла будинок із червоним дахом. Серце калатало так, що вона чула його у вухах. Віра подзвонила, потім постукала. За дверима було тихо. У дворі заливалася гавкотом маленька кумедна собачка.
На шум вийшла сусідка — літня жінка в старій хустці.
— Ви до Ніни? — запитала вона. — Так її вчора забрали. Зовсім зле стало. До місцевої лікарні.
Віра похолола.
— А Соня? Дівчинка де?
— У мене поки що. Спить. Куди їй іще? Мати ж при смерті, хвороба зовсім зайшла далеко. Якщо Ніни не стане, заберуть дівчинку в притулок. Шкода їх обох до сліз.
— Яке прізвище Ніни? — швидко запитала Віра. — Я хочу поїхати до неї.
Сусідка назвала прізвище, а потім заметушилася.
— Раз уже підете, віднесіть їй гостинець. Я зараз.
Вона винесла пакет: яблука, пиріжки, пляшку домашнього компоту. Віра схопила його й майже бігом попрямувала до лікарні.
У голові все плуталося. Матір дівчинки звати Ніна. Коси — такі самі, як у її Ніни. Прізвище інше, але жінка могла вийти заміж. А раптом подруга вижила? Раптом тоді її все-таки винесло на берег? Раптом усі ці роки Віра оплакувала живу людину?
Біля стійки приймального відділення сиділа молода медсестра. Віра ледве вимовила:
— Скажіть, будь ласка, у якій палаті лежить Ніна Котова? Її вчора привезли. Мені дуже потрібно її побачити.
Медсестра подивилася в папери й тихо сказала:
— Вона померла сьогодні вранці. Лікарі намагалися її врятувати, але хвороба виявилася сильнішою. Прийміть співчуття. Ви родичка?
У Віри з очей миттю хлинули сльози. Вона запізнилася. Знову запізнилася. Тоді не врятувала Ніну на річці, тепер не встигла навіть попрощатися. Усе думала про себе, про весілля, про щастя, а поруч помирав чоловік, можливо, найближчий із минулого.
— Можна… — вона важко ковтнула. — Можна мені попрощатися? Хоч на кілька хвилин. Ми були близькі в дитинстві. Дуже…
