Медсестра помовчала, потім кивнула.
— Тіло ще не забрали. Тільки ненадовго, будь ласка.
Віра йшла за нею на ватяних ногах. У невеликій прохолодній кімнаті стояла каталка. Жінка була накрита простирадлом. Віра вдихнула, зібрала всю сміливість і відкрила обличчя.
І завмерла.
Це була не Ніна.
Чужі риси, тонкий ніс, інші губи, інше волосся. Не та дівчинка, з якою вона сиділа на підвіконні. Не та, що штовхнула її до корча посеред річки. Не та, за якою Віра плакала довгі роки.
Полегшення накрило її так несподівано, що вона ледь не засоромилася його. А потім у пам’яті спливла Соня. Дівчинка, яка ще не знала, що залишилася без матері.
Медсестра тихо сказала:
— Дуже шкода. Молода зовсім. Тіло скоро перевезуть. Треба буде вирішувати з похороном. Особисті речі й документи хто забере? До неї ніхто не приходив, тому я питаю.
Віра закрила обличчя простирадлом.
— Я заберу, — сказала вона глухо. — І похороном займуся.
Їй передали невеликий пакет. Годинник, кулон, документи й складений аркуш. Віра розгорнула записку тремтячими руками.
«Сонечко, донечко моя. Мені дуже зле, і я не знаю, чи побачу ранок. Що б не сталося, пам’ятай: я люблю тебе понад життя. Ти моя єдина рідна людина. Пообіцяй, що добре вчитимешся, не пустуватимеш і обов’язково станеш щасливою. Заради мене. Цілую тебе, мій зайчику. Твоя мама».
Віра не пам’ятала, як вийшла з лікарні. Сльози застилали очі, ноги йшли самі. Перед нею стояло обличчя померлої жінки й худенькі Сончині плечі, її косички зі стрічками, її серйозний голос: «Я збираю гроші мамі на лікування».
Удома Віра спробувала приготувати вечерю, щоб хоч чимось зайняти руки. Але все валилося. Омлет підгорів, чашка розбилася, ніж ковзнув по пальцю. Вона стояла посеред кухні, стискаючи поранену руку рушником, і думала, як сказати про все Кирилові.
У неї не було грошей на гідний похорон. Соня та її мати не були їй ніким. Чужі люди. Але відвернутися Віра вже не могла. Вона надто добре знала, що чекає на дитину за стінами притулку.
Кирило повернувся пізно, втомлений після роботи. Віра зустріла його ласкаво, накрила на стіл, намагалася поводитися спокійно, але раз у раз дивилася на чоловіка, не наважуючись почати.
Він помітив одразу.
— Вірочко, що сталося? — запитав Кирило, відклавши виделку. — У тебе очі на мокрому місці. Розповідай.
Віра сіла навпроти й видихнула.
— Пам’ятаєш дівчинку, яка продала нам ромашки в день весілля? Я тоді побачила її коси й злякалася. Так плести вміла тільки Ніна, моя подруга з притулку. Та сама, що втонула. Я запитала дівчинку, як звати її маму, і вона сказала: Ніна. Я вирішила, що, може, моя Ніна тоді не загинула. Адже тіла не знайшли.
Кирило мовчки слухав.
— Сьогодні я пішла до них. Сусідка сказала, що матір Соні відвезли до лікарні. Я помчала туди, а мені сказали, що жінка померла вранці. Я думала, що знову запізнилася до своєї Ніни. Попросила попрощатися, відкрила простирадло… а там не вона. Зовсім інша жінка. Але в них нікого немає. Соня залишилася сама. Медсестра запитала, хто забиратиме речі й займатиметься похороном, і я сказала, що я.
Віра заплакала…
