Але Анна Семенівна сплеснула руками від радості, поставила торт у центр столу, а потім нахвалювала кожен шматочок. Михайло Андрійович попросив добавки. Віра ледь не розплакалася від полегшення.
Наприкінці вечора вона сама підвелася допомагати господині прибрати зі столу. Анна Семенівна подивилася на неї з явним схваленням.
— Оце інша справа, — сказала вона тихо, коли вони залишилися на кухні вдвох. — Не боїшся домашньої роботи. Я це поважаю. У нас немає прислуги, хоч ми могли б її найняти. Але я вважаю, що дім — місце для сім’ї, а не для чужих людей. Чоловік має дбати про достаток, жінка — берегти тепло, затишок, підтримувати своїх близьких. Я бачу, ти скромна, хороша дівчина. Думаю, ми з тобою порозуміємося.
За пів року Кирило зробив Вірі пропозицію. Вона погодилася одразу, навіть не дослухавши до кінця. Від щастя в неї перехопило подих, а в голові звучало тільки одне: «Мене обрали. Мене люблять. Я більше не сама».
І ось настав день весілля.
Після реєстрації вони вийшли з красивої будівлі, де їх зустрічали гості, квіти, сміх і привітання. На пальці Віри сяяла тонка золота обручка. Кирило допоміг їй сісти в білу святкову машину. У ресторані вже чекали близькі, музика, тости, перший танець.
Але коли машина вже збиралася рушити, хтось постукав у вікно.
Віра повернулася й побачила маленьку дівчинку років семи. Худеньку, в бідному одязі, з величезними серйозними очима. У руках вона тримала акуратний букетик польових ромашок, перев’язаний простою стрічкою.
— Тітонько, купіть на щастя? — несміливо попросила дівчинка. — Зовсім недорого.
У Віри защеміло серце. Вона відчинила вікно, взяла букет і дала дитині гроші. Дівчинка вдячно кивнула й уже збиралася відійти, коли Віра раптом завмерла.
Косички.
Вони були заплетені незвично: з тонкими кольоровими стрічками, хитро переплетеними між пасмами. Такий візерунок Віра знала тільки в однієї людини на світі. Ніна, її загибла подруга, вміла робити саме такі коси. Віра колись намагалася повторити плетіння десятки разів, але пальці плуталися, стрічки з’їжджали, нічого не виходило.
Звідки в цієї малої такі коси?
Віра різко вийшла з машини, притримуючи сукню, і відвела дівчинку трохи вбік.
— Як тебе звати, сонечко? — запитала вона м’яко. — Не бійся мене. Я Віра. Де твої батьки?
Дівчинка насторожено подивилася на неї.
— Соня. Мені сім. Я з мамою живу. Тільки мама зараз хворіє, майже не встає. Тата в мене немає. Мама каже, що він мандрівник і далеко, але я думаю, він просто нас покинув. Я букети продаю, щоб зібрати гроші мамі на лікування. Дуже хочу, щоб вона одужала. Я її дуже люблю.
— А живеш ти де?
