— Хочу запросити вас увечері в кіно. Хіба можна відпустити таку дівчину й більше не побачити?
Так почалися їхні зустрічі.
Кирило виявився уважним, терплячим і напрочуд делікатним. Він не квапив її, не ставив зайвих запитань, не сміявся, коли Віра не знала, як поводитися в театрі, як замовляти каву в дорогому закладі або чому на виставці не можна торкатися скульптур руками. Він просто відкривав перед нею світ — потроху, дбайливо, ніби боявся сполохати.
Вони гуляли вечірніми вулицями, довго розмовляли, цілувалися під тихими ліхтарями й не могли насититися одне одним. Віра слухала його голос і думала: ось воно, те саме. Не просто захоплення, не випадковість — людина, з якою душі спокійно.
Кирило був вражений, дізнавшись, що вона жодного разу не була навіть у зоопарку. Він повів її туди найближчими вихідними. Віра дивилася на звірів із таким захватом, ніби їй знову було сім років. Годувала з долоні маленького віслючка, сміялася, коли той лоскотав губами шкіру, довго не могла наважитися взяти на руки велику змію для фотографії, а потім сяяла, мов дитина.
Вона раділа кожному букету, кожній прогулянці, кожному «я заїду по тебе після роботи». Але одна тривога все одно сиділа глибоко всередині.
Одного разу вона не витримала й запитала:
— Кириле, а твої батьки… як вони поставляться до мене? Я ж сирота. У мене немає ні грошей, ні освіти, ні сім’ї. А ви зовсім інші. Вони, мабуть, будуть проти.
Він міцніше обійняв її.
— Не вигадуй страшного наперед. Батько сам починав із самого низу. Виріс у важкій родині, працював до знемоги, всього досяг сам. Мама теж із простих, вона ніколи не вдавала з себе важливу даму. Батьки не люблять блиску заради блиску. Вони цінують чесність, доброту й живе серце. Ти їм сподобаєшся, я певен.
Віра все одно страшенно хвилювалася, коли вперше йшла знайомитися з його сім’єю. Руки хололи, коліна тремтіли. Їй здавалося, що варто відкрити рота — і всі одразу зрозуміють, яка вона чужа в цьому великому домі.
Але її зустріли тепло.
Дім Кирила був просторий, красивий, дорогий, але без крикливої розкоші. Ніщо не тиснуло, не намагалося показати перевагу. Батько Кирила, Михайло Андрійович, сивий, підтягнутий чоловік з акуратною бородою, потиснув їй руку так шанобливо, ніби перед ним була не боязка дівчина з притулку, а важлива гостя. Мати, Анна Семенівна, вийшла назустріч у простому домашньому костюмі, з волоссям, зібраним у пучок, майже без косметики.
Віра принесла торт, який спекла сама. Усю дорогу вона боялася: раптом із неї посміються? Раптом такі люди їдять тільки вишукані десерти, а її домашній торт здасться їм смішним?
