— Тітко Тамаро, мені важко думати про хороше. Його в мене майже не було. Притулок, приниження, подруга загинула через мене. Кімната така, що там стіни обсипаються. Я звикла, що від людей добра чекати не можна. Розумію, що треба змінюватися, тільки не знаю як.
Тамара довго дивилася на неї, потім зітхнула.
— Доля в тебе важка, не сперечаюся. Але якщо ти щодня тільки біль перебирати будеш, він тебе й задавить. Давай інакше. Кімната погана? Так. Зате своя, і платити за неї не треба. Це вже щось. На вихідних прийду, шпалери поклеїмо. У мене вдома є зайві фіранки й покривало. Зробимо тобі куточок, де дихати можна буде. А ще мрій. Про хорошу людину поруч, про сім’ю, про свято. Спочатку усмішка з’явиться через силу, а потім — сама.
Так, крок за кроком, Віра почала відтавати. Тамара справді прийшла у вихідний: принесла шпалери, старі, але чисті штори, пару подушок, чайник і навіть маленьку настільну лампу. Кімната стала не розкішною, але живою. Віра вперше купила собі вазочку й поставила в неї гілочку із зеленим листям.
На роботі вона вчилася говорити м’якше, усміхатися сміливіше, жартувати з постійними відвідувачами. Чайові стали більшими, господар перестав хмуритися, а Тамара гордо казала: «От бачиш, зовсім інша справа».
Іноді вечорами Віра уявляла собі того самого чоловіка, який колись увійде в її життя. Високий, спокійний, із теплими очима й сильними руками. Він не злякається її минулого, не стане сміятися з того, чого вона не знає, і одного дня закружляє її в танці так, що всі біди залишаться десь далеко.
І одного разу він справді увійшов до ресторану.
Кирило з’явився в обідню пору. Віра побачила його біля входу й одразу відчула, як серце збилося зі звичного ритму. Він був саме таким, яким вона малювала його в мріях: упевнений, підтягнутий, із відкритим обличчям і усмішкою, від якої хотілося усміхнутися у відповідь.
Вона несла йому замовлення повільно, намагаючись триматися красиво, хоча всередині все тремтіло. Кирило подивився на неї, трохи нахилив голову й раптом сказав:
— Перепрошую, мені терміново потрібна допомога. Справа майже смертельна.
Віра зблідла.
— Вам зле? У нас є аптечка. Я зараз покличу когось.
Він тихо засміявся, але так м’яко, що вона не образилася.
— Ні, усе набагато серйозніше. Здається, мене щойно поранили просто в серце. І якщо я не дізнаюся ваш номер телефону, врятувати мене буде важко. Мене звати Кирило. А вас?
Віра спалахнула до коренів волосся.
— Віра, — відповіла вона. — Тільки навіщо вам мій номер?
