Вона двома пальцями підняла зі столу синю книжечку, наче неприємний предмет, і поклала її перед чоловіком. Потім спокійно визнала: пенсія в батька справді висока. Тільки заробив він її чотирма десятиліттями важкої й небезпечної праці. Павло Миронович саджав на лід літаки з двигунами, що відмовили, ризикував життям і обморожував обличчя в суворому кліматі. Ця виплата була ціною його праці й постійного ризику, а не винагородою за скарги на приниження в теплому магазині.
Богдан смикнув щокою, але промовчав. Оксана продовжила: у Павла Мироновича не лише велика пенсія, а й велике серце. Уже п’ять років у день кожної виплати він переказує рівно вісімдесят відсотків до благодійного фонду. Гроші допомагають колишнім авіаторам, які втратили здоров’я, і оплачують операції дітям бортпровідників. Батько робив це без гучних заяв і не вважав, що родичі мають право розпоряджатися сумою, яка залишилася.
Це було особисте рішення батька, і жодного разу за п’ять років він від нього не відступив. Павло Миронович нікому не обіцяв переглядати його заради раптових потреб рідні. На кухні стало так тихо, що можна було почути дихання Димка за шибкою. Лідія Степанівна відкрила рота, закрила його й знову взялася рахувати. У її голові приблизно 150 тисяч стрімко множилися на двадцять відсотків, після чого з залишку віднімалися курорт, квартира в центрі й щоденна індичка. Як би свекруха не переставляла цифри, виходив глибокий мінус. Підсумок не залишав місця жодному з її планів…
