Так вони стояли одна навпроти одної — дитина по один бік огорожі й левиця по другий. Між ними не було мови, не було дотику, не було можливості наблизитися по-справжньому. Але в цій тиші сталося більше, ніж могло б статися в довгій розмові.
Емілія побачила в Серафіні не загрозу, а бранку, не чудовисько зі страшних казок, а сильну й сумну захисницю, здатну передати тепло одним поглядом. А Серафіна, здавалося, на мить перестала бути самотньою серед нескінченного потоку чужих облич.
Коли дівчинка нарешті зробила крок назад, її серце все ще билося швидко. Страх залишив у ній легке тремтіння, але тепер це тремтіння змішалося з ніжністю й жалем.
Вона понесла із собою не лише спогад про близьку зустріч із левицею, а й відчуття невидимого зв’язку, який не потребував слів. Серафіна залишилася за огорожею, у своєму тісному світі, серед тіні, землі й далекого запаху лісу.
Але для Емілії вона вже не була просто твариною, на яку приходять дивитися. Вона стала живою таємницею, спорідненою душею, істотою, чия мовчазна любов і прихований біль змогли на мить перейти межу між людиною і звіром.
