Емілія дивилася на неї й раптом перестала бачити лише небезпечного звіра. Перед нею була жива істота, замкнена у світі, який надто малий для її сили, її пам’яті та її природи.
Дівчинка не знала всієї історії Серафіни. Вона не могла знати, що левиця втратила, що пам’ятала і за чим тужила, коли відвідувачі розходилися. Але їй і не треба було знати подробиць. Щось у цьому погляді говорило ясніше за будь-які розповіді.
Серафіна була відрізана від справжнього лісу, від простору, від того життя, для якого була створена. І все ж у ній не було сліпої ненависті до людей. Вона ніби побачила в маленькій дівчинці не чергове обличчя серед сотень, а таке саме вразливе створіння.
Емілія відчула, як страх у її грудях змінюється. Він не зник цілком; поруч із такою силою неможливо зовсім забути про власну крихкість. Але поверх страху піднялося інше почуття — співчуття, тихе й серйозне, надто доросле для її віку.
Дівчинці захотілося не втекти, а залишитися. Їй захотілося дивитися на левицю стільки, скільки Серафіна дивитиметься на неї, бо відвести погляд здавалося майже зрадою. Вона не простягнула руки, не промовила ні слова, але всередині неї щось відкрилося: розуміння того, що краса живої істоти може бути пов’язана з болем, а велич — з самотністю…
