Потім Емілія помітила те, чого раніше не бачила. Очі левиці були не просто яскравими. У їхній глибині жила печаль. Вона не лежала на поверхні, не перетворювалася на жалісливий жест, не вимагала до себе уваги. Це був тихий, стриманий смуток істоти, яка надто довго дивилася на світ крізь перепону.
У цих очах відбивалися втома, смирення і пам’ять про щось більше, ніж витоптана земля й звичне коло вздовж огорожі. Дівчинці здалося, що Серафіна розуміє більше, ніж могли уявити дорослі, які стояли довкола.
Левиця несподівано підвелася. Рух був плавний, майже безшумний, але від нього в Емілії перехопило подих. Серафіна не кинулася вперед, не зробила нічого лячного.
Вона просто ступила ближче — повільно, м’яко, ніби ковзнула по землі, мов тінь між деревами. Її могутні лапи ступали спокійно, хвіст ледь помітно хитнувся. Кожен крок скорочував відстань, і разом із цим у грудях дівчинки тісніше перепліталися страх і подив. Усе довкола ніби завмерло: голоси відвідувачів стихли, навіть власне дихання Емілії стало обережним.
Серафіна зупинилася навпроти неї. Між ними залишалася перепона, але в цю мить вона здалася не лише захистом, а чимось значно сумнішим: лінією, що розділяє два світи, які на мить усе ж побачили одне одного. Левиця стояла спокійно, не виявляючи ні злості, ні мисливської напруги. У її поставі була гідність, а в очах — м’яка, майже нестерпна туга. ..
