Емілія зробила маленький крок ближче. Під підошвою хруснула суха гілочка, і цей тихий звук здався їй надто гучним. Вона вже бачила Серафіну здалеку, коли сім’я тільки підходила до цієї частини парку, але тепер усе було інакше.
Між ними залишалося лише кілька метрів, і дівчинка вперше відчула не просто присутність великого звіра, а його живу, важку силу. Їй здавалося, що повітря біля огорожі стало щільнішим, ніби сама тиша напружилася й прислухалася. Вона чекала різкого руху, низького гарчання, удару лапою об землю — будь-якого знака, який підтвердив би її страх.
Але нічого подібного не сталося. Серафіна не загарчала й не відвернулася. Вона повільно підняла голову й подивилася на Емілію. Цей погляд виявився зовсім не таким, яким дівчинка очікувала його побачити. У ньому не було голодної загрози, дикого роздратування чи холодної байдужості. Він був нерухомим, уважним і таким глибоким, що Емілія мимоволі затримала подих. Спершу їй стало страшно ще дужче. Здавалося, левиця бачить не просто маленьку відвідувачку біля огорожі, а щось усередині неї — розгубленість, захват, тремтливу сміливість.
У цю мить між ними виникло дивне відчуття, не схоже ні на звичайний переляк, ні на дитячу цікавість. Емілія не змогла б пояснити його словами.
Їй здавалося, що невидима нитка простяглася від її серця до серця звіра. Серце дівчинки забилося швидше, долоні стали вологими. Вона могла відступити, сховатися за рідними, відволіктися на інший вольєр, але не зрушила з місця. Погляд Серафіни утримував її не силою, а якимось дивним проханням, якого не можна було почути, але можна було відчути…
